Читати книгу - "Італійські черевики"

зазвичай просив за перевезення, і подякував за допомогу. Луїз привіталась із собакою. Вони відразу потоваришували. Я відчинив уже нагрітий трейлер. Вона залишила там свій наплічник і пішла за мною до будинку. Перш ніж ми ввійшли, вона постояла перед горбиком могили під яблунею.

На вечерю я приготував тріску. Вона їла так, ніби давно не бачила їжі. Мені здалося, що вона стала блідіша і, може, навіть худіша, ніж перед поїздкою. Вона розповіла, що намір пробратись на один із щорічних самітів визрів у неї ще до того, як вона покинула острів.

— Я все придумала, сидячи на лавці коло повітки, — сказала вона. — Мені здавалося, що мої листи втратили своє значення. Я усвідомила, що вони, можливо, ніколи й ні для кого, окрім мене, не мали жодного значення. Тож я знайшла інший спосіб.

— Чому ти нічого не сказала?

— Я ще не достатньо тебе знаю. Можливо, ти б намагався мене зупинити.

— Навіщо мені тебе зупиняти?

— Гаррієт завжди намагалася змусити мене поводитись так, як їй того хотілось. То чому б ти мав бути інший?

Я намагався детальніше розпитати її про подорож, та вона лише хитала головою. Вона втомилась і хотіла відпочити.

Близько півночі я провів її до трейлера. Термометр за кухонним вікном показував один градус тепла. Вона здригнулась від холоду і взяла мене під руку. Давніше вона ніколи такого не робила.

— Я скучила за лісом, — сказала вона. — За моїми друзями. Але зараз мій трейлер стоїть тут. Було мило з твого боку нагріти його. Я міцно спатиму, і мені снитимуться картини, що їх бачила за всі ті місяці подорожей.

— Я почистив твої червоні черевички, — сказав я.

Вона поцілувала мене в щоку, перш ніж зникнути в трейлері.

Перші дні після повернення Луїз проводила на самоті. Вона приходила їсти, коли я кликав її, була дуже мовчазною і навіть дратувалась, коли я ставив забагато запитань. Одного вечора я спустився до трейлера й почав підглядати крізь вікно. Луїз сиділа за столом і писала щось у своєму записнику. Враз вона повернула обличчя до вікна. Я різко присів і затамував подих. Вона не відчинила дверей. Я сподівався, що вона мене не побачила.

Чекаючи, коли дочка знову стане говіркою, я щодня виходив на прогулянку з собакою, аби підтримувати себе в хорошій формі. Море було свинцевого кольору, морських птахів ставало дедалі менше. Архіпелаг укривався зимовим панциром.

Одного вечора я склав свій новий заповіт. Усе, що я мав, звісно ж, мало дістатись Луїз. Та мене мучило сумління, коли згадував про обіцянку, дану Аґнес. Проте я вчинив як завжди. Я прогнав неспокій і вирішив, що за потреби точно знайдеться якийсь вихід.

Зранку на восьмий день після повернення Луїз сиділа за кухонним столом і чекала, поки я зайду по неї близько сьомої.

— Нарешті я вже відпочила, — сказала вона. — Тепер я знову можу бачитись із людьми.

— Аґнес, — промовив я. — Я б хотів запросити її сюди. Можливо, тобі вдасться переконати її приїхати сюди зі своїми дівчатами.

Луїз здивовано дивилась на мене, наче не почувши моїх слів. Я й не підозрював, яка небезпека насувалась. Я розповів про приїзд Аґнес, звісно ж, замовчуючи те, що відбулось між нами.

— Я вирішив дозволити Аґнес і її дівчатам переселитися сюди, якщо у них заберуть будинок, у якому перебуває притулок.

— Ти збираєшся віддати острів?

— Тут живемо тільки ми з псом. Може, нехай нарешті з цього острова буде якась користь?

Луїз розгнівано жбурнула кавовим горнятком, яке стояло перед нею. Горнятко і тарілка розбились об стіну.

— Ти віддаєш мою спадщину? Ти відбираєш у мене право отримати щось після тебе, хоча досі нічого мені не подарував?

Я відповідав, затинаючись.

— Я нічого їй не віддаю. Я лише дозволяю їй побути тут.

Луїз довго на мене дивилася зміїним поглядом. Тоді вона так рвучко підвелась, що аж перекинула крісло. Вона взяла свою куртку й пішла, не зачинивши дверей. Я до останнього чекав, що вона повернеться.

Я зачинив двері. Нарешті я зрозумів, що для неї значила моя поява перед її трейлером. Я став для неї ріднею. Вона навіть покинула ліс задля моря, мене й мого острова, тож тепер їй здавалося, що я вирішив позбавити її всього цього.

Я проганяв думки про те, що станеться з островом після моєї смерті. Окрім Луїз, ніхто не міг претендувати на спадщину. Якось я навіть роздумував над тим, щоб віддати острів у фонд архіпелагу. У майбутньому це призвело б лише до того, що загребущі політики сиділи б на моєму пірсі, милуючись морем. Але тепер усе змінилось. Якби я помер тієї ж ночі, Луїз була би прямою спадкоємницею. А вже як би вона вдіяла з островом далі, залежало від її волі й відповідальності.

Вона не з’являлась протягом цілого дня. Ввечері я спустився до трейлера: Луїз лежала на ліжку з розплющеними очима. Я вагався, перш ніж постукати у двері.

— Іди звідси!

Її голос був різкий і напружений.

— Ми мусимо про це поговорити.

— Я їду звідси.

— Ніхто ніколи не забере в тебе цього острова. Тобі нема чого хвилюватись.

— Забирайся звідси!

— Відчини!

Я натиснув на клямку. Було відчинено. Та не встиг я розчахнути двері, як вона щосили торснула їх, вперіщивши ними мені по щелепі. Я впав на спину з розбитими губами, вдарившись головою об камінь. Перш ніж я підвівся, вона кинулась лупцювати мене рештками старого рятувального круга, що лежав на землі.

— Припини. Я стікаю кров’ю.

— Замало крові.

Я схопив круг і вирвав його з її рук. Тоді вона взялась бити мене кулаком у чоло. Врешті мені вдалось вирватись від неї.

Ми стояли, важко дихаючи.

— Зайди до будинку. Нам треба поговорити.

— У тебе жахливий вигляд. Я не збиралась бити тебе так сильно.

Я повернувся на кухню і стрепенувся, побачивши своє обличчя. Воно було повністю залите кров’ю. Виявилось, що розбиті не лише губи, а й права брова. Вона відправила мене в нокаут, подумав я. Недаремно вона навчилась боксувати, навіть якщо того разу найсильніший удар завдали двері трейлера.

Я витер обличчя і, загорнувши шматочки льоду в рушник, притис його до губ та ока. Пройшло трохи часу, перш ніж я почув її кроки за дверима. Побачивши мене, вона злякалась.

— Тобі дуже зле?

— Переживу.