Читати книгу - "Енн із Інглсайду"

— там, де дві вільхи переплелися гілками над темною вирвою. Торт пролетів між гілля й глухо булькнувши, потонув. Зітхнувши з невимовним полегшенням, Рілла, урятована й вільна, розвернулася назустріч учительці, котра, як тепер було видно, несла щось, загорнуте в цупкий бурий папір.

Панна Еммі всміхнулася їй із-під зеленого капелюшка з маленьким жовтогарячим пером.

— Ох, яка ви крашива, дорога вчителько… дуже-дуже крашива! — захоплено прошепотіла Рілла.

Панна Еммі знов усміхнулася. Навіть коли ваше серце навіки розбите — а вона була переконана, що це так — завжди приємно вислухати щирий комплімент.

— Це лише новий капелюшок, маленька. Гарне пір’ячко. Бачу, — вона глянула на порожній Ріллин кошик, — ти вже віднесла свій торт до церкви. Шкода, що ти йдеш не туди, а назад. Я теж несу торт — великий, солодкий, смачний шоколадний торт.

Рілла дивилася на неї, оніміла від розпачу. Панна Еммі несла торт — виходить, нести торт — це не ганебно? А вона… ох, що вона накоїла! Кинула у воду «золотаво-срібний» торт Сьюзен і тепер не зможе дійти до церкви з панною Еммі, несучи торти разом!

Учителька рушила далі, а Рілла повернулася додому зі своєю страхітливою таємницею. Маленька грішниця ховалася в Долині Райдуг аж до вечері, під час якої знову ніхто не помітив, яка вона мовчазна. Їй лячно було, що Сьюзен питатиме, кому вона віддала торт, але ніхто нічого не сказав. Опісля вечері старші діти бавилися в Долині Райдуг, та Рілла сиділа на ґанку сама, доки сонце сіло й небо взялося останнім його золотавим відблиском, а в гленських вікнах спалахнули вогники. Рілла завжди любила дивитися, як вони розквітають там і тут, але нині ніщо її не цікавило. Ніколи ще їй не було так гризько на серці. Густішали сутінки й Ріллі ставало дедалі гірше. Із кухні долинув спокусливий аромат булочок із кленовим сиропом — то Сьюзен стала до печі, діждавши вечірньої прохолоди — та навіть булочки, як і все в цьому світі, сьогодні були марницею. Зневірена, дівчинка попленталася нагору й уклалася під новою гарненькою ковдрою в рожеві квітки, яку ще донедавна так любила. Проте спати вона не могла — її діймав привид утопленого торта. Мама пообіцяла цей торт комітету — о, що тепер скажуть дами? А то був би найгарніший торт на прийнятті! Вітер у видолинку співав тужливої пісні — він докоряв їй! «Дурна… дурна… дурна…» — повторював він знову й знову.

— Чому ти не спиш, моя ласочко? — мовила Сьюзен, що принесла їй булочку із кленовим сиропом.

— О, Шьюжен, я… прошто втомилашя бути тобою.

Сьюзен стривожилася. Так, пригадала вона, дитя й за столом було наче втомлене.

«А пана лікаря, як завжди, немає. Дружини шевців довіку ходять босоніж, а діти лікарів умирають», — подумала добра служниця, а вголос відповіла:

— Зміряю-но я тобі температуру, пташатко.

— Ні-ні, Шьюжен. Прошто… я жробила щошь дуже кепшьке. Диявол підбурив мене… ні, Шьюжен! Ні, то не він! Я шама жробила тше, я… кинула торт у штрумок.

— Господи милосердний! — сторопіла Сьюзен. — Нащо ж ти це зробила?

— Що зробила? — пролунав голос мами, яка саме приїхала з міста. Сьюзен, удячна долі, що пані Блайт сама дасть раду дитячим знегодам, пішла, а Рілла, плачучи, розповіла всю історію.

— Доню, я не розумію. Чому ти думала, що це так жахливо — віднести торт до церкви?

— Я думала, що я — як штара Тіллі Пейк. І я жганьбила ваш! Мамо, проштіть мені… і я жавжди буду чемна… і шкажу комітету, що ви шпекли для них торт, але я…

— Не хвилюйся, маленька. Я певна, що в них було багато різних тортів, як завжди — отож вони й не помітять, що ми нічого не принесли. Ми просто збережемо це в таємниці. Але надалі затямте, Берто-Марілло Блайт, що ні Сьюзен, ні мама ніколи не попросять вас зробити щось негідне чи ганебне.

Життя знову було миле. Тато прийшов і сказав: «Добраніч, кицюню», а Сьюзен зазирнула й повідомила, що завтра на обід приготує курку.

— І багато шоушу, так, Шьюжен?

— Ціла миска.

— А можна мені яйтше на шніданок, Шьюжен? Я жнаю, що не жашлужила…

— Хоч два, якщо забажаєш, ласочко. А тепер з’їж свою булочку й спи.

Рілла з’їла булочку, але, перш ніж заснути, вилізла з ліжка, уклякла й замислено-серйозно проказала:

— Дорогий Боже, прошу Тебе, жроби мене жавжди чемною й допоможи виконувати вше, що мені велітимуть. І благошлови милу панну Еммі й бідних маленьких ширіт.

35

Інглсайдські дітлахи гуляли разом, бавилися разом і переживали найрізноманітніші пригоди разом, але кожне з них на додачу мало ще й власний світ мрій і фантазій. Особливо це стосувалося Нен, яка з найперших літ життя снувала вигадливу п’єсу з усього, що бачила, чула й читала, і часто потай від рідних тікала з повсякденної реальності у вигадливий обшар чудес і романтики. Спершу вона уявляла танці фей та ельфів у зачаклованих долинах, і дріад у стовбурах беріз. Верба, що росла біля воріт Інглсайду, була її подругою й звіряла їй таємниці, а старий покинутий дім Бейлі понад Долиною Райдуг ураз перетворювався на руїни казкового замку. Часом по кілька тижнів Нен була принцесою, ув’язненою в недосяжній вежі над морем, або ж місяцями доглядала прокажених в Індії… чи ще в якімсь краю «за сімома горами й сімома лісами». О, як чарували дівчинку ці слова — мов неземна мелодія вітру над пагорбом.

З роками Нен почала вигадувати химерні сюжети про живих людей, а надто про сусідів, яких зустрічала на службі Божій. Нен любила роздивлятися парафіян у церкві, так дивовижно гарно вбраних — зовсім інакше, аніж по буднях.

Тихі й статечні жителі Глена Святої Марії, що розсідалися на свої лавах, були би здивовані й навіть дещо нажахані, дізнавшись, які фантазії снує про них чорнява, темноока, скромна донька Блайтів. Лагідна чорноброва Анетта Міллісон отетеріла б, якби почула, що Нен уважає її викрадачкою немовлят, котра варить їх живцем на еліксир вічної молодості. Нен так яскраво уявила цю картину, що й сама до смерті перелякалася, зустрівши Анетту Міллісон якось у сутінках на стежині, де шепотілися між собою жовтці. Вона не спромоглася відповісти на дружнє вітання Анетти, яка подумала, що Нен Блайт росте чваньковитим дівчиськом, і що її не завадить повчити добрих манер. Жінка Рода Палмера гадки не мала, що отруїла когось, а тепер сохне від мук гризького сумління. Бундючний церковний староста Гордон Мак-Алістер не знав, що того дня, коли він народився,