Читати книгу - "Жовтий князь"

Загледів дід непрошеного гостя:

– Хто ти такий?

– Я заблудився.

– Не ходи тут. Піймають і зварять.

– А вас?

– І мене: як знайдуть. Навару не буде. Кістка суха, а жили ствердли – не годяться. Сам завтра вмру; корінці зварю і завтра вмру. Тікай, бо тут лихо!

– Діду, чума забрала всіх?

– Ні, синку, то – государство!

– Ви сховались?

– Як набігли, то недужий був. Ішов по воду і впав. Трава висока, – обминули мене. Біжи на станцію. Тут бродять помішані: заріжуть.

– Прощайте, діду! – Хлопець побрів до пустельної вулиці: побрів недумно; і притьма, в тривозі від дідових слів і безлюдності, помчав звідти і так мучилося серце, мов огонь пекельний, в’ючися зміями, гнав з порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, ніби гукає хтось: агу! – пролунало, як від кладовищенського з’явця. І знов німо скрізь; жаска тишина в бур’янах, з останками хаток.

Дожидав хлопець біля станції, на похилі, проти якого потяг повинен стишуватися, беручи височину. Коли простопадні риси в обрисі вагонів перестали миготіти розпливчасто, хлопець розігнався, ніби наввипередки, і схопив поруччя. Сіпнуло йому плечові суглоби, але він з підбігу вмить докинув стопи на підніжок і пристав до швидкості.

При вузлі залізниці його зігнали з потяга. Тоді побачив, що роблять хлопці: підлазять під пасажирські вагони і там чіпляються серед залізяччя. Він і собі – туди; влігся, як інші. Мандрував так до півночі. Коли схотілося їсти, аж шкіра щеміла, він виліз; виліз на вокзалі невеликого міста і нишпорив скрізь, штовхаючись між людьми, поки набрів на лушпайки з яблука. Підібрав їх, обтер і з’їв. Знайшов розбиту коробку – там були, в розірваній обгортці, рештки печива; вибрав її і довго нюхав запашний папір. Напився теплисто-бруднуватої води з бака, вживаючи бляшаний кухоль, що гримів на ланцюжку.

Світився місяць посеред зірок, мов карбованець, покладений на саєт, між розсипані самоцвіти, і при ньому видно було долі: всюди – наліпи грязюки, всюди сміття, клапті газет, притоптані і запльовані; покидьки найрізноманітнішого роду і вигляду, від розбитих пляшок до махорчаних «бичків». Освітленою смугою пішов хлопець до поламаної водокачки, напроти якої акації чорніли вряд.

Багато вагонів згромаджено на лініях і снують «маневрушки» – парою шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацій, зовсім окремо від залізних нетрів, стоїть невеликий товаровий потяг. Можна почепитися і під’їхати. «Хай тільки машиністи одвернуться, я вскочу!» – вирішив хлопець. Він сховався за стовбур, при якому проходила кущова огорожа, порозривана вільними стежками.

Чути було, як варта тупотіла в обході: певно, перевіряла вагони. Вийшов наперед начальник, і тоді відчинено двері – якраз напроти місяця – і зачинено враз, після перевірки. Від того, що відкрилося, хлопець притерпнув: повно мертвих, складених, мов шпали. Начальник, тамуючи низький голос, сказав одному з присутніх:

– Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того – дрова і нафта, потім знов ще, і знов паливо; щоб усе згоріло. Ти відповідаєш!

– Єсть!.. Усе!.. – відповів підручний.

Начальник і варта відмаршували, а потяг скоро постугонів від станції. Тоді, на самоті, хлопець подумав: «Якби я вчепився, згорів би». Він довго стояв за деревами, боячись виходити.

Розлягався брязкіт на станції, мигтіли і перебігали огні; свистки і сюрчки прорізали чорний простір; зрештою, хлопець насмілився покинути схованку і покрадьки відійти на перон.

В той час викинуто з вагонного вікна паперовий жмут. Розгорнувши його, хлопець знайшов скоринки, огіркові відрізки з хвостиками, курячі кісточки з шматочками шкіри і великі крихти. Забувся жах в одну мить, – істоту знов забирає голодний порив, від якого вона тремтить в судомі, з холодними болями. Хлопець відійшов за ріг будівлі, сховався в тінь і зразу пооб’їдав шкірки, хрящики і рештки м’яса на кісточках, а їх погриз, пообсотував. Заїдав скоринками і огіреччям. Витрусив крихти в рот: вони приставали до язика, мов залізна тирса до магніта, і зникали вмить.

Виїв чисто, як муравлик.

Біля стіни присівши, в затишку проспав частину ночі. Знов пристроївся під пасажирський вагон – мандрував, поки зупинили серед гамору і криків. Сторожа заглядає вниз і виганяє «зайців» на перон, до гурту, звідки всіх женуть до зборища коло вокзальних дверей.

– Це границя Росії, – розмірковують старші подорожні. – То не чути було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об’явилась.

– Для наших хлібів свобідно, а нам – границя…

– І замкнули: вмріть, а не пустим!

– Чого ж вони такі? Харчі забрали, а нас морять…

Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа – ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м’ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах.

Біля хлопця – дивовижно довговидий, жорстковусий чоловік і сивастий, із сірими очима, смутними очима і тихими, як джерело. Мав мішок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспішно і ретельно трудився чоловік над самокруткою: примірено і видрано відповідний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет і взято, скільки треба, саморобної махорки і насипано на прямокутничок, вижолоблений між трьома пальцями лівої пучки; сховано кисет і приступлено до побудови. Скручено, по кількох спробних і поступових рухах обвідного характеру, – туго скручено папірець і рівномірно обкусано і звогчено слиною його край, потім заклеєно при повторних жестах для загладження скріпи. Надірвано зайвину папірця з однієї протулини і взято цигарку в зуби. Тоді здобуто огневий пристрій; до кремінця притулено дрібну матерочку, висушену і вим’яту в попелі. Вдарено кресалом об гострий край і роздмухано іскру! Зрештою, прикурено. Все – з геологічною повільністю і флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума і насмішка над собою, в мові до хлопця:

– Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.

– Котів нема: вже поїли! – відповів хлопець.

– Шкода. Тобі – куди?

– Додому їду, там мати ждуть.

– З харчами ж як?

– Борошно є в хустині, мати виміняли – спекти корж.

– Небагато. Так ви обоє не виживете. Їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх…

– Не можу! Мати ждуть.

– Як же два роти кормити? Одній легше; корінцями прохарчується. Тужить і виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От біда! Ти б заробив трохи хліба для неї, – хлопцям платять, гілки треба тягати.

– Ні, я до мами поїду.

– Як хочеш.