Читати книгу - "Ініціація"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Значить так. Оту дурну затію, щоб не дзвонити один одному, я скасовую навічно. Не хочеш дзвонити — не дзвони. Але есемески щоби слав! А я тебе набиратиму хоч раз на тиждень. Розповідатиму, як тут справи в нас.
— Валєрчик наш тепер теє… в авіації, — Перегуда підійшов до хвіртки, роздивлявся яскравий дівчачий дирчик. — Авіатор, мать твою.
— Привіт передавайте, — Олька вже хотіла завести свій трандулет, та на язиці свербіло. — Чули, що в нас сталося? — спитала Перегуду. — Ні?
— Що ж там у вас такого сталося?
— Шовкоплясиха чоловіка отруїла!
Перегуда вухам не повірив. Вирячився на дівчину.
— Що? Так усім і сказала: «Люди добрі, я чоловіка отруїла»?
— Дядько Сашко горлав! Що отруїла. Люди позбігалися, а Шовкоплясиха — як німа. Стояла і хиталася.
— Раз горлав, значить, не помер. А раз не помер, яке ж то отруєння? Може, з’їв якогось простроченого лайна з магазину, — припустив Перегуда.
— Як «не помер»?! Може, вже і помер. Звідки я знаю? Я додому побігла, коли «швидка» під’їхала, бо серіал саме починався. Мама казала: сусіди Шовкопляса вже непритомного попід руки в «швидку» тягнули. А Шовкоплясиха і не ворухнулася. Уявляєте, яке стерво!
— Усі ми такі, що теє… і уявити неможливо, — буркнув Павло, пішов до нового дому, як до спасіння від прикрих думок, та думки не відступали: винуватими стали, гіркими, безпорадними. Ліпить нову хату власними руками, а ті руки наче дім Шовкоплясів нанівець зводять. Місить суміш, а сам усе в бік Карасівки зиркає.
Чи піти? Увечері наважився. Уже вийшов з обійстя на вулицю, та раптом загальмував, завагався. «Якого біса я там забув?! — думав. — Що робитиму? Пізно помилки виправляти. Уже теє… постарався!»
Не пішов. Коли ніч упала, сидів біля літньої кухні, в якій хропіли потомлені будівельники-закарпатці, курив одну за одною, бентежився: дурне люди кажуть. Не могла Шовкоплясиха таке злодійство утнути. Згадав сині ордени на Галиному обличчі: чи могла?
— В очі б їй подивитися…
Ледве дочекався ранку, видерся на новий дах, вдивлявся в обриси карасівських обійсть: тихо. До вечора не розгинався, а коли в темряві вже не видно було власних рук, не те щоб цвяха чи молотка, відчуття гіркої провини погнало до Шовкоплясихи.
Підкрався, як злодюжка, знайшов дірку в паркані, проліз на подвір’я, посунув до хати, та раптом у хаті заголосила жінка: тихо, люто-злостиво, наче проклинала когось. Аж завмер, стільки дрімучої фатальної сили вчувалося у тому голосінні.
— Перелякався? — почув тихий голос з-під винограду, який щільним шаром вкривав альтанку біля хати.
Озирнувся. Бачить: в альтанці на лаві Галя Шовкоплясиха сидить, — і така урочиста, спокійна. Руки зчепила, на коліна поклала, спина рівна.
Зупинився за метр, наче ближче підійти — то вже гріх.
— А теє… в хаті хто? — спитав пошепки.
— Свекруха. Кляне мене, сучка стара.
— А…
Замовк: що казати?
— А я мріяла у Вінницю поїхати. До Лєнки, — прошепотіла Галя так тоскно, наче до Вінниці — як до Ріо.
— А Лєнка — дочка?
— Дочка. Навчається у Вінниці.
— Так теє… поїдь.
— Та як тепер? Тепер ніяк.
Перегуда напружився: ось вона, година «Х». Ще мить — і не залишиться запитань, тільки б насмілитися поставити те запитання вголос.
— Баби кажуть, ти Сашка теє…
Кивнула: так, теє.
— А чим же ти його…
— «Бордоскою»…
— Бордоською сумішшю?
— Ніхто не знає.
— Та як «ніхто не знає»?! Усе село гуде.
— Хай гуде. Я ж не призналася. І не признаюся ніколи, хай хоч уб’ють.
— Мені зараз призналася.
— Не признавалася. Почулося тобі, Перегудо.
Павлові аж мороз по шкірі пішов від спокійної Галиної упевненості: наче пливла в каламуті, борсалася-бідкалася, не знаючи, як своєму життю раду дати, та раптом у чисту воду випливла, і тепер усе Галі ясно, а від того — спокійно, упевнено і зрозуміло.
— Чуєш, Галю, — прошепотів. — А нащо ти те зробила?
— Втомилася…
Заціпенів. Дивився на Галю, та й у темряві бачив синє від набряків і гематом її обличчя. І руки в синцях, і ноги.
— Хіба ж то вихід?
— Тепер однаково.
— Та як «однаково»?
— Рак у нього, — сказала Галя.
— Що?
— «Швидка» його в районну лікарню відвезла, там відкачали, аналізи якісь поробили, УЗД, мабуть. Мені подзвонили, сказали: рак.
— Твою дивізію!
— Їздила до нього сьогодні. Лікарі викликали. Сказали: до Києва треба везти.
— Повезеш?
— За кілька днів. Лікарі кажуть: хай трохи оклигає, а вони за цей час аналізи зберуть, направлення в інститут раку зроблять.
— Це ж виходить, якби ти його не потруїла, то і не взнали би, що рак.
Закивала: так, так.
— Хоч би вижив, — прошепотіла.
— Виживе… — без ентузіазму прошепотів Перегуда.
Підійшов. Поклав долоню на жінчине плече, наче приєднав себе до Галиних проблем назавжди.
До фанатичного бажання якнайскорше завершити будівництво нового дому і щоденного чаклування над сирами додалася неусвідомлена настирна необхідність опікувати нещасну Галю Шовкопляс. І про бабцю Костомарову забути не міг. На райцентрівських стовпах, уздовж зупинок дорогою до траси понавішував сумнівних оголошень: мовляв, навесні стара жінка зникла, звати Наталею Іванівною Костомаровою, фотокартки немає, та як придивитися, то схожа на вчительку, вважає, що живе в Києві, але якщо хтось її побачить, то хай везе бабцю не до столиці, а на хутір поблизу Карасівки, бо там на бабцю чекає її хата, а на небайдужого громадянина, який поверне стареньку, — грошова винагорода.
Перелічував справи, які стали його клопотами, Перегудиними, аби жодної не впустити: дім, Тася, сири, Валєрчику у військо подзвонити, Галю до чоловіка в київську лікарню звозити (бо як вона сама?), бабцю шукати.
«Упораюся», — повторював уперто, бо хоч і багато проблем, проте всі як на долоні. Ще одна несподівана не виникне, як грім посеред ясного дня. Звідки б їй узятися?
Біда прийшла за тиждень після карасівського переполоху зі «швидкою», плітками про підлу Галю Шовкопляс та її ні в чому не винуватого чоловіка Сашка, коли попсуті вітром і людьми Перегудині оголошення ще тріпотіли на стовпах.
Прокинувся вдосвіта, умив мордяку, вже посунув до нової хати, аби закарпатцям підсобити, та почув знадвору, з боку вулиці, дзвінку, веселу людську метушню. Здивувався: твою дивізію! Звідки тут люди? І ні, щоби до праці. Попхався з’ясувати, кому ж це на його хуторі так радісно.
На вулицю вийшов, очам не повірив: на Оверковому обійсті, яке за документами ще й досі належало нещасній бабці Наталі Іванівні Костомаровій, дзвінко сміялася дівчинка рочків шести. Підхоплювала із землі м’ячик, жбурляла в траву, і за м’ячем тої ж миті зривалися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ініціація», після закриття браузера.