Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Дон Жуан (обурений). О, старий негіднику!

Статуя (великодушно). Зовсім ні. Бо в ту мить я від щирого серця вірив у те, що казав. Я мав серце, не те, що у вас. І саме ця моя щирість і забезпечувала мені успіх.

Дон Жуан. Щирість! Щоб ото бути настільки божевільним, щоб вірити у цю підлу, очевидну, грубу брехню; і це ви називаєте щирістю?! Так жадібно бажати жінку, щоб, силкуючись ошукати її, обманювати себе самого — це ви називаєте щирістю?!

Статуя. А йдіть ви під три чорти з вашою софістикою! Я був закоханцем, а не адвокатом. І жінки за це мене кохали, поблагослови їх Господь!

Дон Жуан. Вони лише примушували вас думати, що кохають вас. Що ви скажете, коли я зізнаюсь, вам, що хоч я удавав з себе безсердного адвоката, вони й мене примушували так думати! І я зазнав божевільні хвилини засліплення, коли я робив нескінченні дурниці і вірив у все те. Іноді під тиском почуттів бажання потішити жінку прокидалось у мені з такою силою, що я нестримано й безтурботно говорив ці красиві слова. А потім надходили хвилини, коли я викривав самого себе з такою диявольською байдужістю, що викликав цим сльози. Але я бачив, що і в одному і в другому випадкові однаково тяжко втекти від жінки. Коли інстинкт жінки тягнув її до мене, залишалося одне з двох — або на все життя зробитись її рабом, або втекти.

Анна. І ви смієте вихвалятись переді мною й перед моїм батьком у тому, що всі жінки вважали вас за непереможного?

Дон Жуан. Хіба ж я вихвалявся? Мені здається, що я змалював свою роль у найжалюгіднішому вигляді. До того ж, я сказав: «Коли інстинкт жінки тягнув її до мене». Але не завжди це так було. А крім того — о, небо! — які потоки благородного обурення! Яка гнітюча погорда до підлого спокусника! Які сцени з Імоґени й Іакіма![15]

Анна. Я вам ніяких сцен не робила. Я просто покликала батька.

Дон Жуан. І він прийшов зі шпагою в руці, щоб убити мене і таким чином помститись за знеславлену честь і скривджену моральність.

Статуя. Убити? Що ви хочете цим сказати? Я убив вас, чи ви вбили мене?

Дон Жуан. Хто з нас краще бився на дуелях?

Статуя. Я.

Дон Жуан. Звичайно, що ви. І ось ви, герой тих скандальних пригод, про які ви нам щойно розповідали, ви мали зухвальство виступити в ролі месника за зневажену моральність і прирікати мене на страту! І ви були б закололи мене, якби не чиста випадковість.

Статуя. Від мене цього сподівались, Жуане. Так уже влаштовано на землі. Я ніколи не був реформатором суспільства і я завжди робив так, як це було заведено у нашому дворянському товаристві.

Дон Жуан. Цим ще можна виправдати ваш виклик на поєдинок, але аж ніяк не обурливе лицемірство вашої дальшої поведінки як статуї.

Статуя. І це через те, що я потрапив до неба.

Диявол. І все ж я ніяк не можу збагнути, сеньйоре Дон Жуан, чим саме оці епізоди вашої земної кар’єри й кар’єри сеньйора командора будь-яким чином спростовують мій погляд на життя? Тут, повторюю, до ваших послуг усе, що ви шукали, і немає нічого, від чого ви тікали на землі.

Дон Жуан. Навпаки, тут я знаходжу все, що наповняло мене розчаруванням, і нічого, чого б я ще не спробував і чого б жадав. Кажу вам, що як скоро я можу уявити собі щось краще, ніж я сам, я не можу заспокоїтись, доки не спробую запровадити це краще до життя або хоч розчистити йому шлях. У цьому — закон мого життя. У цьому й полягає моє невпинне тяжіння до вищих форм життя, до ширшого, глибшого, напруженішого самоусвідомлення, до яснішого саморозуміння. І ця мета й обертала для мене кохання на скороминуще задоволення, мистецтво лише на витончення моїх сприймань, релігію на просте виправдування лінощів, як скоро вони стверджували буття Бога, що позирає на світ і знаходить його прекрасним, а той інстинкт, що сидів у мені й дивився крізь мої очі на світ, бачив, що цей світ треба було б поліпшити. Кажу вам, ганяючись за насолодами, за власним здоров’ям і майном, я ніколи не знав щастя. Не кохання до жінки кидало мене в її обійми, а втома й знемога. Коли я був дитиною й забивав собі голову об камінь, я біг до найближчої жінки і в її фартуху виплакував увесь свій біль. Коли я виріс і забивав свою душу об грубість і безглуздя тих, з якими мені доводилося стикатися, я робив те саме, що й за дитинства. Щоправда, після боротьби я знав радість відпочинку, відживлення, передишки й прострації, але, незважаючи на це, я б дав перевагу блуканням по всіх колах пекла, що їх змалював божевільний італієць, над блуканнями серед розваг і втіх Європи. Ось через що це місце вічних утіх зробилось для мене таким смертельно нудним. І відсутність у вас того інстинкту, про який я говорив, і зробила з вас страховище, що зветься дияволом. Той успіх, з яким ви відволікали увагу людей від їхньої мети, що до деякої міри збігається з моєю, і звертали цю увагу на свою мету, закріпив за вами ім’я Спокусника. Вони виконують вашу волю, або, точніше, віддаються вашому безвіллю, замість щоб виконувати свою волю, а це й робить їх такими неприємними, неправдивими, неспокійними, робленими, нікчемними й жалюгідними істотами.

Диявол (дійнятий). Сеньйоре Дон Жуане, ви дуже неввічливі до моїх друзів.

Дон Жуан. Дурниці! Заради чого бути мені ввічливим з ними або з вами? У цьому Палаці Неправди одна-дві правди не завдадуть вам великої шкоди. Ваші друзі — це найбезтямніші тупаки, яких я будь-коли знав. Вони негарні — вони лише прикрашені: вони неохайні — лише виголені й завиті. Вони не благородні — лише вдягнені за модою. Вони не освічені — вони лише сяк-так одержали шкільні дипломи. Вони не релігійні — вони лише заабонували місця в церкві. Вони не моральні — вони лише підкоряються умовностям. Вони не доброчесні — вони лише полохливі. Вони навіть не порочні — вони лише «нетривалі». Вони не артистичні — вони лише похітливі. Вони не лояльні — вони лише раби; вони не обов’язку підкоряються, а їм лише не відома відвага. У