Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

Життя було б зовсім прекрасним, якби не “туристи”. Ці варвари невтомно трощили все, що попадало під руку: випалювали, витоптували, підминали, вивертали, ще й смітили. Після одного з таких “туристських” відвідувань украй обурений Михайло зопалу надумав викопати для “гостей лісу” ямку-пастку з пакіллям на дні, але вчасно схаменувся, уявивши собі того, хто попаде до пастки. Єдине, на що відважився Мишко, це настрахати непроханих гостей. Увечері, сховавшись за деревами неподалік од наметів, він кричав якомога страшніше. Молодих захмелілих парубчаків ті крики розважали, та й усе, і вони з демонічним реготом і свистом жбурляли на звук у темряву розжарені головешки і корчі.

Опіки були болючі й гоїлися довго.

Коли “туристи” йшли собі, Мишко лаяв їх немилосердно, прибирав зі сплюндрованої галявини порожні пляшки, недокурки, паперове шмаття та всіляке сміття. Він розгладжував руками поглумлену землю й відчував, як під його пальцями знову міцніє коріння трав і наливаються соком-силою стебла.

З кожним днем Мишко пересвідчувався, що його зв’язок з лісом набагато міцніший, аніж він гадав собі напочатку. Спостерігаючи своє життя, він зауважив, що окремі ділянки лісу безпосередньо пов’язані з окремими частинами його тіла… Скажімо, якщо “туристи” розпалювали багаття на галяві поблизу шосе, то на його лівому плечі з’являлася червона болюча пляма, як від опіку. Якщо ж вогнище розкладали в протилежній стороні лісу — пляма з’являлася на правому плечі. Джерело в затіненій лощині біля шосе билося з тією ж частотою, що й Михайлове серце.

Одного разу сталася біда. Задрімавши, Мишко раптом відчув, що задихається, а лівий бік пронизує такий нестерпний біль, що аж рука задерев’яніла. Йому стало страшно: він зрозумів, що зараз, ось цієї миті, може померти.

Що це? Звідки цей біль? Мишко не одразу збагнув причину, а коли збагнув, почав пробиратись до джерела, хитаючись і хапаючись за гілля дерев, чагарник. Цілу годину долав таку недовгу відстань. І вже біля лощини впевнився у правильності свого здогаду: джерело було засипане сміттям. Хтось привіз його сюди машиною і викинув.

Джерело ще жило — тоненька тремтяча цівочка витікала з-під купи сміття. Мишко скотився вниз і, втрачаючи сили, заходився розгрібати сміття, ранячи руки об консервні бляшанки й скло від битих пляшок. З ран виступала зелена кров.

Усе повільніші ставали його рухи, а руки терпли й дедалі менше слухались, аж поки не завмерли зовсім. Усвідомивши, що нічого більше він зробити негоден, Мишко відкинувся набік, намагаючись при цьому не затулити собою джерела.

Відчував, як згасає в ньому життя: чимраз глухіше й немовби глибше билося серце, і тіло — колись таке легке й слухняне, що відгукувалось на будь-який порух думки, — тепер зреклося його, терпло, німіло, дерев’яніло і наче аж муляло Мишкові, як муляє нозі тісний черевик.

Останнім зусиллям він ліг на спину. Зрозумів, що на ще одне таке зусилля він нездатний, однак це вже його не тривожило. З дедалі більшим спокоєм і байдужістю дивився він у небо, на велику купчасту хмару в далекій, з рожевим відтінком, синяві. Хмара повільно пливла, змінювала обриси, розпливалася, клубочилась — білява ізсередини й підфарбована червонястим по нетривких краях. Так само повільно пливли Михайлові думки. Він не дивувався, що не відчуває страху перед смертю. Він тільки стежив за своїми думками й чуттями. Далебі, немає нічого жахливого в тому, що присудила доля, і не кара це, а закон. Невдовзі він, Михайло, ось як ота хмара, розтане в світлому повітрі, перейде в сліпучу синяву неба.

І однак повної гармонії в душі не було. Щось перешкоджало здобути внутрішню рівновагу. Це була та неясна тривога, яка приходила до нього й раніше і яку він не міг увібрати в жодне слово. І раптом він пригадав, пригадав і ледь усміхнувся. Звідки взялися ці слова? Десь їх вичитав, почув чи вигадав сам? Байдуже… Головне — вони жили в ньому давно, — не давали про себе знати, але виказували глибинну суть усіх його думок і вчинків. “Життя є любов…” Як це просто! Але це — основа всього життя на землі, його рушійна сила і запорука людського безсмертя.

Михайло заплющив очі, тоді підвів повіки чи, може, йому тільки здалося так. Просто перед ним стояло всохле, схоже на чудернацьку виварену кістку дерево; на його жовтих, тьмяно лискучих гілках де-не-де сіріло клоччя мертвої кори. А на нижній гілці, ковзаючи кігтями і щосекунди змахуючи крильми, сиділа велетенська птаха з потворним жіночим обличчям, на якому замість носа стирчав здоровенний зігнутий дзьоб. Птаха закричала хрипким моторошним голосом, і з дзьоба посипалися іскри. Одна з них упала на дерев’яний стовбур, що в нього перетворилося Мишкове тіло; весело затанцювало легке синювате полум’я, і стовбур безслідно згорів.

Увечері повз лощину повертались додому туристи. Один з них легко збіг униз, розчистив джерело і напився з пригорщі кришталевої води.

Коли він полишав діброву, незнана сила змусила його вповільнити ходу й озирнутися. Раз… Вдруге… Ще й ще…

І він пішов з непевним відчуттям, що скоро, дуже скоро сюди повернеться. Неодмінно повернеться!

Ігор Росоховатський

ДЖЕРЕЛА

Повість

I

…І ось врешті-решт я біля джерел. Саме тут, ледь помітний під тонкою кригою, народжується “струмочок”, який потім стає повноводою рікою. Моя уява настроєна на одну хвилю і так натренована, що з вражаючою ясністю і виразністю показує всі подальші перетворення цього “струмочка”: геніальні злети і жахливі злочини, дозволену великодушність і вимушену скнарість, показне благородство і підлість…

Звичайно, не тільки я, — багато хто відкривав джерела. Але одні вважали за краще не замислюватися над наслідками, інших охоплював страх, і вони відверталися, поспішали забути випадково підглянуте, треті пробували використати собі на благо, четверті…

Та чи не однаково — адже тільки я, я один, збагнувши, що справедливості поміж людьми не буде до того часу, поки її нема в матері-природі, зумів винайти знаряддя впливу на “джерела”. Воно допоможе встановити справедливість — найвищу справедливість, яка тільки може бути на Землі поміж людьми. І, мабуть, добре, що на це повела мене не саморухаюча геніальність улюбленця долі, не бажання слави, а прагнення до кращого влаштування світу. Так, так, лише турбота про обійдених долею та ще жалість до хворої дівчини з золотавим пушком на шиї і великими сумними очима, надихнула мене на Діяння.