Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Та Чіпка вже не слухав тієї одмови, слова його полилися, як бистра вода, прорвавши греблю…

— Ой!.. дорогою ціною заплатять вони за неї! За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито… будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..

— Кому ж вони заплатять? — перебиває Лушня.

— Мені!.. мені заплатять! — гукає Чіпка, підводячись на руки. — Я їм покажу, що мене страшно займати!.. Поки вони мене не зачіпали, я був до них, як усі люди… А зробили таке зі мною… стережіться ж тепер!.. начувайтеся!..

— Що ж ти зробиш? Їх скільки, а ти — один.

— Я — один? Хіба мало таких, як я, як ти, та Петро, та Яким, без хати-оселі, без притулку-пристановища?… Хіба трохи тиняється по світу, де б свою голову прихилити, де б себе приткнути?! Ще ж це тепер… А як зовсім розв’яжуться з панами… трохи нас буде? Що ж ми?… Хіба ми не люди, щоб нам погибати попідтинню голодною смертю? Хіба б і ми не лежали на перинах так само, як вони, коли б у нас такі достатки?… І ми б були такими або ще й кращими!.. Та лихо наше, що вони все прибрали до своїх рук, запрягли нас у плуг: «Ори, мов, дурний хлопе! роби на мене! А я лежатиму та їстиму те, що ти наробиш!..» А коли оце той орач, що день у день не вилазить з тяжкої праці, замовив тільки одно слово, що йому треба їсти, треба й жити, що — дай же мені плату хоч за оці останні два роки, що робив на тебе… так вони, бач, якої заспівали?… «Бунтовщики!.. розбишаки!..» За ними й сила… Навели на нас москалів, били нас, нівечили, знущалися перед усім світом… Так оце правда? це вона??. Ні, Тимофію! Коли так… Не даєш ласкою, оддаси силою! Насилаєш на нас усяку наволоч, позориш нас серед білого дня за те, що ми просимо сльозами, взиваєш розбишаками… Коли ж так… темна ніч покаже — де моє, де твоє!

Лушня слухав, дух притаївши, боявся поворухнутися, здихнути… зовсім оторопів. Він зроду не чув, щоб хто казав про се, та ще таким зичним голосом, з таким страшним завзяттям.

А Чіпка не вгавав; він зупинявся тільки перевести дух.

— Чи так, Тимофію?

— Так, Чіпко, — ледве вимовив Лушня.

— Од сьогодні — шабаш пити! годі гуляти!.. Станьмо й ми такими, як люди… Знайдемо роботу, — рук не позичати… А проте — свого не забуваймо! І вони так роблять… Коли вони вміють під нас під’їздити, — навчімося ж і ми під них! Хай знають, нехристи, де правда! Коли є вона, — то для всіх хай буде рівно; коли нема, — то всім нема!

— Добре, Чіпко! Їй-богу, добре! — обізвався Лушня, так йому подобалась така рівна правда. — Я перший, брате, [радий] хоч і сю ніч затесатись до пана та розказати йому, де правда…

— Та не пан один, Тимофію, — не він один!.. Усі налягли на нашу шию… всім бажається поїздити на їй!.. Пан, як пан: він тільки своє діло знає — панське!.. Коли б до нас старші над паном правдивіші були… і пан би був не той! Вони б довідались, чого люди страждуть, від кого й від чого вони терплять; вони б прямо сказали панові: ні, то буде неправда, коли так зробимо!.. Так же ні! Пан — свій брат… Пан, бач, і примаже, й замаже, бо в пана є, бо він наздирав з людей… А людям де взяти?… Та й то ще не всі, Тимофію! І пан, і старші — одна біда… Он, попи наші! Вони перед Богом за нас, вони бачать кривду… та й ті ні слова!.. А кому ж, як не їм першим замовити його?… Жид — і той… і той на нас!.. обдурює нас, обпоює, вимотує з нас останнє збіжжя, яке ще зосталося за душею… Сам підведе, сам і видасть!.. Усі на нас, Тимофію, всі!.. І свій брат багатир на нас… І п’яниці ми, й злодії, й волоцюги… Як ще ми живемо на світі, Тимофію?… Як нас не подушать усі оті праведники?… Здається, само небо, якби впало на наші плечі, не було б таке тяжке, як та неправда, та наруга, котру ми терпимо від кожного!.. Не будьмо ж дурні, коли так!.. Оце нас четверо. Годі, кажу, пити-гуляти! Що з того, що ми поживилися в пана та в голови з писарем? Жид і забрав усе те собі; а нам ще понабивали… Ні! Станьмо краще такими людьми, як усі, — приймемось за роботу, вдень будемо працювати… а ніч-матінка — й научить і скаже, де наше лежить… Добре?

— Добре, Чіпко! З завтрього я сам стаю на роботу, — годі волочитись! Скажу Петрові й Якимові… Будемо гроші заробляти…

— А я мирюсь з матір’ю, переводжу до себе… Скажуть люди: оханувся! то й добре… Будуть і гроші… А що то, брате, за сила гроші? Сказано: золото мур ламає! Чого тільки не зробиш за гроші… Ти думаєш, мене б били, коли б я був багатий?… Чи одняли б були землю в мене, якби я мав гроші?… Підсипав би яризці п’ятдесят карбованців, як отой волоцюга… «Не займай моєї землі!.. Не одбирай її в мене!..» І не заняв би… бог зна, що з мене тоді б вийшло… Був би я, може, досі жонатий; жив би хороше, тихо, з людьми в ладу; годував би діток, як другі, от як Грицько… А то — мати… та рідна мати, що тебе на світ народила — й та стала тобі ворогом!.. Хіба воно легко то, Тимофію? Згадаю, серце розривається, душа болить… А все через ту землю… Хоч і не в землі, бач, сила… Ні! Земля — так собі: земля та й годі!.. Та через землю я втеряв своє щастя, свою долю… втеряв… А коли б ти знав, коли б ти бачив, Тимофію, що то за людина така?! Ото вона сьогодні мені й снилася… Наче янгол, як свята душа, літала вона над моєю головою…

— Хто? — не розбираючи Чіпчиного марива, питає Лушня.

— Галя!.. Моя люба… найкраща над увесь світ…

— Яка Галя? — питає вдруге Лушня.

Чіпка схаменувся.

— Не знаю, — одказав і замовк.

— Чи не закохався, бува, та й не хвалишся?… — допитується Лушня.

Чіпка не одмовив ні слова, тільки зітхнув, здержуючи дух, щоб Лушня не почув. Довго мовчали обидва.

— Що з тобою таке: чи ти здужаєш. Чіпко?

— Нічого…