Читати книгу - "Сім вечорів"

книжки до книжки, моя пам’ять переважає мої думки), хочу згадати велику книгу Боеція{38} «De consolatione philosophiae»[29], яку Данте, поза сумнівом, читав і перечитував, як читав і перечитував усю середньовічну літературу. Боецій, цей останній римлянин, як його називали, сенатор Боецій уявляє глядача на кінських перегонах.

Глядач перебуває на іподромі й зі своєї ложі бачить коней і старт, а далі перебіг змагань, фініш одного з коней — усе послідовно. Боецій, однак, уявляє іншого глядача. Цей інший глядач спостерігає за глядачем і за перегонами: ймовірно це Бог. Бог споглядає перегони цілком — в одну вічну мить, бачить у їхній миттєвій вічності перегони, перебіг змагань, фініш. Він бачить усе з одного погляду, і так само бачить усю всесвітню історію. Таким чином Боецій вирятовує дві ідеї: ідею самовілля та ідею Провидіння. Так само як глядач від початку до кінця бачить перегони і не впливає на них (хіба що споглядає їх у певній послідовності), Бог бачить перегони від колиски до могили. Він не впливає на наші вчинки, ми діємо самовільно, але Богові вже відома — скажімо, Богові в цю мить уже відома — наша кінцева мета. Так само Бог бачить усесвітню історію, всі події всесвітньої історії; він бачить це в ту єдину чудову запаморочливу мить, яка є вічністю.

Данн — англійський письменник нашого століття. Я не знаю жодної книжки, яка називалася б краще, ніж його «Експеримент з часом». У ній він уявляє, буцімто кожен з нас має щось на кшталт скромної особистої вічності: цією скромною вічністю ми володіємо щоночі. Вночі ми спимо, вночі нам сниться, що зараз середа. Нам сниться середа і наступний день, четвер, можливо, п’ятниця, можливо, вівторок… Кожній людині разом зі сном дається маленька особиста вічність, що дозволяє їй бачити своє близьке минуле й близьке майбутнє.

Все це спляча людина бачить з одного погляду, так само як Бог зі своєї просторої вічності бачить увесь космічний процес. Що відбувається після пробудження? А відбувається от що: звиклі до послідовного життя, ми надаємо нашому сну розповідної форми, але наш сон був множинним і одночасним.

Розгляньмо дуже простий приклад. Припустімо, мені сниться якась людина, просто образ якоїсь людини (йдеться про вельми вбогий сон), а далі, одразу потому, образ якогось дерева. Прокинувшись, я можу надати цьому сну одне-єдине невластиве йому ускладнення: я можу подумати, буцімто мені наснилася людина, яка перетворилася на дерево, яка була деревом. Я змінюю події, тепер я вигадую.

Ми не знаємо достеменно, що відбувається уві сні: не виключено, що під час сну ми можемо перебувати на небі, в пеклі, можемо бути кимось, кого Шекспір назвав «the thing I am» («я той, яким я є»[30]), можемо бути собою, можемо бути Божеством. Це забувається в мить пробудження. Ми здатні досліджувати лише пам’ять про сни, лише вбогу пам’ять.

Читав я і книгу Фрезера{39}, письменника вельми вигадливого, але й напрочуд довірливого, бо він, здається, сприймає за щиру правду все, що йому розповідають мандрівці. За Фрезером, дикуни не відчувають різниці між неспанням і сном. Для них сни є епізодом неспання. Так, за Фрезером, чи то за мандрівцями, яких читав Фрезер, дикунові сниться, нібито, блукаючи лісом, він убиває лева; прокинувшись, дикун думає, що це його душа залишила тіло й убила лева вві сні. Або, за бажання все трохи ускладнити, ми можемо припустити, що вона вбила лев’ячий сон. Усе це можливо і, звісно, таке уявлення дикунів збігається з уявленням дітей, які погано розрізняють сон і неспання.

Я хочу навести тут особистий спогад. Один мій небіж, якому тоді було років п’ять чи шість — я не надто точний у датах — щоранку переповідав мені свої сни. Пригадую, одного ранку (він якраз умостився на підлозі) я запитав хлопця, що йому снилося. Слухняно, знаючи, що це моє хобі, він відповів: «Учора ввечері мені наснилося, буцімто я заблукав у лісі, мені було лячно, але я вийшов на галявину, де стояв білий дерев’яний будинок з круговою терасою та дверима, і з цих дверей вийшов ти». Він замовк, а тоді запитав: «Скажи, що ти робив у тому будинку?»

Для нього все відбувалося в одному вимірі — неспання і сон. І це веде нас до іншої гіпотези, гіпотези містиків, гіпотези метафізиків. До протилежної гіпотези, яка, однак, переплітається з цією.

Для дикуна чи дитини сон є епізодом неспання, поети й містики не виключають, що будь-яке неспання може виявитися сном. Це категорично й стисло формулює Кальдерон: життя — це сон. Те саме образно висловлює Шекспір: «ми створені з речовини того ж, що й наші сни»[31]; те саме чарівно каже австрійський поет Вальтер фон дер Фогельвайде{40}, який запитує себе (я вимовлю це спершу моєю поганою німецькою, а потім моєю кращою іспанською): «Ist es mein Leben getraumt oder ist es wahr»: «Моє життя наснилося мені чи це насправді?» Він не певен. І це веде нас до соліпсизму, до припущення, нібито єдиним, хто існує, є сновидець, і цей сновидець — кожен з нас. Цей сновидець — якщо говорити про мене — в цю мить бачить уві сні вас, цей зал, цю лекцію. Існує одна-єдина спляча істота; цій сплячій істоті сниться весь космічний процес, сниться вся попередня історія людства, навіть її дитинство, її юність. Можливо, цього всього не було: цієї миті воно починає існувати, починає снити — і стає кожним з нас, не нами, а кожним з нас. Цієї миті мені сниться, нібито я читаю лекцію на вулиці Чаркас, нібито шукаю й, можливо, не можу добрати теми, мені снитеся ви, але це не так. Кожному з вас снюсь я та інші.

Ми маємо ці два уявлення: буцімто сни є частиною неспання й друге, чарівне уявлення поетів, буцімто неспання є сном. Між двома станами немає різниці. Ця думка веде до статті Ґруссака: наша розумова діяльність незмінна: чи не спимо ми, чи спимо та бачимо сни, наша розумова діяльність та сама. І він наводить саме цю Шекспірову фразу: «ми створені з речовини того ж, що й наші сни».

Є ще одна тема, яку не можна оминути мовчанкою: пророчі сни. Передовій думці властиве уявлення про сни, що відповідають дійсності, оскільки сьогодні ми розрізняємо два виміри.

В «Одіссеї» є місце, де йдеться про дві брами — з рогу та зі слонової кості. Через браму зі