Читати книгу - "Похований велетень"

її обличчя випромінювало невимовну довіру та благання, і саме отой вираз її обличчя тієї миті й став першим спогадом Акселя цього ранку, коли він сидів на лавці біля входу до нори, чекаючи на світанок. Як могло статися так, що він про це геть забув, хоч усе відбулося щонайбільше три тижні тому? Як так вийшло, що він жодного разу не згадав про цей випадок, аж до сьогодні?

Хоч Аксель і простягнув руку, він усе ж не зміг узяти свічки: юрба не давала йому до неї дотягнутись. І тоді він сказав, гучно й упевнено:

— Не хвилюйся, принцесо. Ти лише не хвилюйся.

Аксель усвідомлював, якими порожніми були ці його слова, ще поки він їх тільки вимовляв, тому здивувався, коли юрба притихла, а ковалева дружина навіть зробила крок назад. Лише тоді він зрозумів, що таку реакцію викликала не його фраза, а поява священика, котрий саме наближався до них із-за його спини.

— Що це за поведінка у Божий день? — Священик широкими кроками пройшов повз Акселя і сердито глянув на тепер уже безмовну юрбу. — Га?

— Це все пані Беатрис, отче, — озвалася ковалева вдова. — Вона десь допала свічку.

Обличчя Беатрис знову перетворилося на напружену маску, проте вона не змогла уникнути священикового погляду, коли той упав на неї.

— Добродійко Беатрис, я бачу, що це правда, — сказав священик. — Але ж ви не забули: рада постановила, що вам із чоловіком заборонено запалювати свічки у своїй кімнатці?

— Отче, ні я, ні він іще ніколи в житті не перекинули жодної свічки. Ми не сидітимемо ніч за ніччю в темряві.

— Рішення вже ухвалено, і ви повинні йому коритись, аж доки рада його скасує.

Аксель помітив, як її очі спалахнули гнівом.

— Справжнісінька безсердечність — ось що це таке, — промовила вона зовсім тихо, ледве чутно, проте дивлячись священикові просто в очі.

— Заберіть у неї свічку, — сказав священик. — Робіть, як я сказав. Заберіть свічку!

До Беатрис простягнулося декілька рук, але Акселеві здалося, що вона ще не усвідомила священикових слів. Стояла посеред тисняви зі спантеличеним виглядом, так само міцно стискаючи свічку, як і раніше, наче то діяв якийсь забутий інстинкт. Але потому її охопила паніка, і вона знову простягнула свічку до Акселя, навіть попри те, що тієї миті її штовхнули й вона втратила рівновагу. Не впала тільки завдяки тому, що навколо неї тісним колом стояли односельці. Відновивши рівновагу, Беатрис знову протягнула свічку чоловікові. Він намагався взяти її, проте інша рука вихопила свічку, й одразу прогримів голос священика:

— Годі! Залиште пані Беатрис у спокої! І щоби ніхто не озивався до неї поганим словом. Вона літня жінка і не розуміє всього, що робить. Я сказав: годі! Це — неприйнятна поведінка у Божий день.

Аксель, урешті дотягнувшись до Беатрис, пригорнув її до себе, і юрба розбрелася хто куди. Коли він пригадував ту мить, йому здавалося, що вони простояли так дуже довго — сплетені в обіймах, її голова схилена йому на груди, немов Беатрис просто втомилась і хоче перевести дух, — точнісінько так само вона пригорнулася до нього того дня, коли до них у село прийшла ота дивакувата жінка. Він усе не відпускав її, а тим часом священик знову наказав юрбі розходитися. Коли вони врешті-решт розімкнули обійми і роззирнулися навсібіч, то помітили, що стоять самі-самісінькі поруч із пасовищем для корів зі замкненою на засув дерев’яною хвірткою.

— Та хіба це аж так важливо, принцесо? — запитав він. — Навіщо нам узагалі та свічка? Ми вже цілком звикли ходити кімнатою без неї. І хіба наші розмови — не найкращі можливі розваги, чи зі свічкою, чи без?

Аксель пильно оглянув дружину. Вона мала замріяний і не надто засмучений вигляд.

— Вибач, Акселю, — сказала вона. — Свічки вже нема. Мені варто було тримати все в таємниці, щоби про неї знали тільки ми двоє. Але я так зраділа, коли та дівчинка принесла її мені, — вона ж бо власноручно зробила її спеціально для нас! А тепер свічки вже нема. Ну, нічого страшного.

— Зовсім нічого страшного, принцесо.

— Акселю, всі вважають нас парою безумців.

Вона зробила крок уперед і знову поклала голову йому на груди. Саме тоді вона і промовила притишеним голосом, — аж спочатку Акселеві здалося, що він щось неправильно почув:

— Наш син, Акселю. Ти пам’ятаєш нашого сина? Щойно мене штовхнули, я пригадала нашого сина. Вродливого, сильного, порядного чоловіка. Навіщо нам залишатись у цьому місці? Ходімо в село нашого сина. Він захистить нас і не дасть нікому скривдити. Акселю, вже стільки років минуло — невже ти не змінив свого ставлення до цього? Ти все ще вважаєш, що нам не можна до нього навідатися?

Беатрис сказала це глухо, все ще ховаючи обличчя на чоловікових грудях, і на Акселя відразу наплинули фрагменти спогадів, так його схвилювавши, що йому здалося: він от-от знепритомніє. Він послабив обійми і зробив крок назад, боячись, що похитнеться і дружина через нього також утратить рівновагу.

— Принцесо, що ти таке кажеш? Хіба це я чинив опір нашій подорожі до синового села?

— Звісно, що ти, Акселю. Точно — ти.

— Принцесо, коли я казав, що нам не варто вирушати в таку подорож?

— Муже, мені завжди здавалося, що ти так казав, і не раз. Але, ох, Акселю, тепер, коли ти запитав, я вже не пригадаю достеменно. І чому ми тут стоїмо? А втім, день сьогодні погожий...

Беатрис знову виглядала спантеличеною. Вона подивилася Акселеві в обличчя, потому знову роззирнулася навсібіч, помітила приємні сонячні промені та сусідів, які підглядали, що там робить наша пара.

— Ходімо посидимо в нашій кімнатці, — сказала вона через якийсь час. — Побудьмо трохи тільки вдвох. День сьогодні гарний, таки-так, але щось я притомилася. Ходімо досередини.

— Правильно, принцесо. Сядь і відпочинь трішки, подалі від цього сонця. Тобі полегшає.

У цілій норі вже попрокидалися люди. Пастухи, певно, вийшли ще раніше, та Аксель так заглибився у свої думки, що нічого не чув.

На іншому кінці кімнати щось пробурмотала Беатрис, так наче збиралася заспівати, а потому перевернулася під ковдрою на інший бік. Упізнавши ці сигнали, Аксель мовчки підійшов до ліжка, обережно сів скраю і взявся чекати.

Беатрис перевернулася на спину, припідняла повіки і глянула на Акселя.

— Доброго ранку, муже, —