Читати книгу - "Ти - моя помилка , Настуся"

— Дякую вам.

Вона повільно піднялася зі стільця, і, майже не бачачи дороги перед собою, вийшла з кабінету. Її ноги підкошувалися, але вона трималася, поки не опинилася за межами будівлі.

Вийшовши з офісу, Емілі відчувала, як світ навколо неї ніби розпливається. Вона ледь помічала людей, що поспішали повз неї, і не помічала, як небо над містом почало вкриватися темними хмарами. У голові все ще лунав холодний голос чоловіка, який спокійно і байдуже повідомив їй, що вона йому не підходить.

Він навіть не спробував її підтримати чи дати якусь пораду. Для нього це була проста формальність, ще одна людина, яка прийшла на співбесіду і не виправдала його очікувань. Його холодний погляд, спокійний голос і байдужа відмова залишили Емілі враження, ніби вона просто нікчемна в його очах. І ця байдужість боліла більше, ніж вона могла уявити.

Вона згадувала, як сиділа в його кабінеті, як намагалася виглядати впевненою, як говорила, що готова старанно працювати, навіть не маючи досвіду. Але він не зупинявся на її словах, не намагався почути чи зрозуміти. Його рішення було вже прийнято — вона не підходить.

«Ми шукаємо людину хоча б з середнім рівнем розвитку, ви ж навіть на нього не виглядаєте», — ці слова крутилися в її голові, як гірка мантра. Він навіть не спитав, чому вона хоче цю роботу або чому вона так потребує її. Він просто бачив у ній чергову кандидатуру, яку легко відсіяти.

Емілі відчувала, як всередині щось ламається. Здавалося, що всі сили покидають її тіло. Їй хотілося просто зникнути, розчинитися в цьому величезному місті, де ніхто не знатиме її невдач. Вона йшла вулицею, навіть не помічаючи, що сльози вже почали

текти по її щоках. Всі її сподівання, вся віра в те, що вона може якось змінити своє життя і допомогти мамі, розбилися об холодну стіну байдужості.

Вона йшла, не знаючи, куди прямує. Її ноги самі несли її вперед, і раптом вона опинилася в маленькому парку. Навколо шуміли дерева, де-не-де сиділи люди на лавочках, але Емілі нічого цього не помічала. Вона сіла на найближчу лавку, втупившись у землю перед собою, і більше не стримувала сліз.

Весь світ здавався їй несправедливим і жорстоким. Усі її старання, всі мрії і надії тепер виглядали марними. Вона була без освіти, без досвіду, і, здається, без жодної можливості щось змінити. Відчай охопив її, як важкий тягар, і сльози лилися безупинно.

«Що я роблю не так? Чому все це відбувається?» — думала вона, опускаючи голову нижче, щоб приховати своє обличчя від випадкових перехожих. Вона не знала, як пояснити собі цей біль, як змиритися з тим, що її мрії просто не мають значення для цього світу. Ніхто не чекав на неї, ніхто не хотів її вислухати, і, здавалося, ніхто не піклувався про її почуття.

Вона сиділа там довго, майже до заходу сонця. Люди приходили і йшли, життя навколо продовжувалося, а Емілі залишалася на місці, занурена в свої думки і біль. Їй було соромно повертатися в лікарню до мами. Вона знала, що та не зможе побачити її стан, бо лежить без свідомості, але думка про те, що вона знову прийде до лікарні без жодної новини, без надії на краще, тиснула на її плечі. Емілі не могла винести власного відчуття провини і безпорадності.

«Я жалюгідна», — думала вона, ховаючи обличчя в долоні. Її серце стискалося від болю. Вона не могла уявити, як жити далі, коли кожен день приносив лише більше розчарувань. Її життя наче зависло в невизначеності, і вона не знала, як знову почати рухатись уперед.

Врешті-решт, коли на місто опустився вечір і світло ліхтарів почало м’яко освітлювати парк, Емілі піднялася з лавки. Вона почала повільно йти додому. Її тіло було втомлене, але ще більше втомленою була її душа. Крок за кроком, вона брела вулицями, намагаючись зібратися з думками і знайти якусь надію на майбутнє.

Діставшись до своєї маленької квартири, Емілі ледве відкрила двері. Коли вона нарешті опинилася всередині, відчуття безпорадності накрило її хвилею. Вона більше не могла стримувати емоцій і просто впала на ліжко, відчуваючи, як сльози знову накочуються. Вона лежала там, загорнувшись у ковдру, і ридала, поки втома остаточно не взяла гору.

Того вечора, засинаючи в сльозах, Емілі більше не думала про завтрашній день. У неї не залишилося сил, щоб боротися. Тільки втома і відчай залишалися в її серці, змушуючи її сумніватися, чи зможе вона коли-небудь вийти з цієї прірви.