read-books.club » Публіцистика » Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю 📚 - Українською

Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

161
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю" автора Анна-Марі Слотер. Жанр книги: Публіцистика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 81
Перейти на сторінку:
знімаю свого капелюха перед Шерил.

Молоді жінки захоплюються закликом «діяти», він змушує їх вірити, що доля кар’єри та сім’ї насправді перебуває під їхнім конт­ролем. Власне, це те, що люблять чути американці, це той дух, який привів наших предків до віри, що вони зможуть осісти в цій країні, зробити її багатою і змінити своє життя. Це те, що має почути кожна молода особа після закінчення школи, аби повірити в себе. Це причина того, чому оптимістам більше вдається у житті{16}, ніж песимістам. Джерело надії та життєздатності.

Проблема полягає в тому, що це не завжди відповідає дійсності. Часто ми не можемо контролювати долю нашої кар’єри та сім’ї, а навіть навпаки — можемо завадити глибшим структурам і силам сформувати наше життя, це може відволікти нас від важливіших змін, які треба зробити. Безліч жінок діяли, аби отримати те, на що вони заслуговують, проте знову наштовхувалися на непереборні перешкоди, які виникали через комбінацію непередбачених життєвих обставин і суворих непоступливостей на їхніх роботах. Відсутність інфраструктури піклування та культурного ставлення знецінювали їхні дії у момент, коли вони робили крок уперед, і тому вони змушували відступити. Інші жінки вирішили, що їхні життєві амбіції — це відведення часу на опіку над тими, кого вони люблять, навіть, якщо це означає трохи відкласти професійні досягнення.

Я погоджуюся з Шерил Сандберг у багатьох речах. Ми обидві заохочуємо жінок говорити та займати своє місце за столом із червоного дерева й обидві хочемо побачити багато структурних змін на їхньому робочому місці. Різниця між нами полягає у наголосі, який робить кожна з нас, а також (принаймні для мене) у призначенні відповідного віку. Я написала б дуже подібну книгу в сорок три, саме стільки було Сандберг, коли вона її опублікувала. Мої діти тоді були маленькі, і я ніколи не зустрічалася з викликами, пов’язаними з роботою та життям, яких не змогла подолати, більше працюючи чи найнявши людей, які допомогли б мені в цьому. У п’ятдесят три, коли написала свою статтю, я дотримувалася інших поглядів, що давали мені розуміння обставин і вибору, з якими зустрічалися багато жінок. Вони приходили до того, що «включатися» — це не завжди правильний вибір.

Проте, на іншому рівні, відмінність між Сандберг і мною фундаментальніша. У багатьох аспектах ми маємо подібні вихідні дані, проте кар’єри вели нас різними стежками. Сандберг фокусується на тому, як молоді жінки можуть зробити кар’єру в С-suite — у традиційному чоловічому світі корпоративної ієрархії. Я бачу, що система сама по собі застаріла та несправна. Коли юридичні компанії п’ють кров з талановитих жінок, які відмовилися незламно йти кар’єрною стежкою й сумніваються у справедливості системи заохочення, коли підвищують кількість робочих годин за рахунок якості, то проблема полягає не в жінці.

Сандберг стверджує, що «жінки будуть долати зовнішні бар’єри{17} [до покращання становища жінок], поки не досягнуть керівних ролей. Ми увійдемо в офіси наших шефів й вимагатимемо те, що нам потрібно… Або навіть краще — ми самі станемо керівниками й будемо певні, що всі жінки матимуть те, що потребують». Я згодна, що присутність більшої кількості жінок на керівних посадах внесе певні зміни, мені самій пощастило працювати на двох чудових шефинь — ректорку Принстонського університету Ширлі М. Тіль­ман та Держсекретарку Клінтон. Вони справді зробили все, що могли, аби створити умови, які сприятимуть поліпшенню становища жінок. З іншого боку, практично щоразу, коли я виголошую промову, хтось підносить руку й розповідає, що має керівника-жінку, яка поводиться суворо й менш поступлива до конфліктів між сім’єю та роботою, на противагу багатьом керівникам-чоловікам.

Це людська природа — увібрати в себе цінності та звички системи, у якій ми вижили та досягли успіху, а потім вимагати від інших того самого. Тому немає нічого дивного в тому, що деякі жінки досягли кар’єрних висот в умовах, які вимагали від них повного занурення, як і від чоловіків, проте в останніх вдома є дружини, а тому їм не потрібно докладати таких самих зусиль, як і їхнім колегам-жінкам.

Книжка «Включайся» розповідає про те, як вижити й перемогти у світі, який досі принципово належить чоловікам. А робити якісь зміни ви зможете, коли досягнете вершини. Це, звісно, важливо, але потрібні й значно ширші соціальні, політичні та культурні зміни. Цього неможливо досягти в межах системи, однією корпорацією над іншою, прогресивною жінкою-керівником за раз.

Ми мусимо переробити наше суспільство, аби витрати і весь тягар, пов’язані з доглядом за дітьми чи літніми родичами, не лягали на плечі жінок та їхніх сімей. Нам потрібно змінити свої робочі графіки, аби роботодавець більше не розраховував, що юрист чи бізнесмен може бути доступним 24/7 і відповідати на електронні листи або ж працівник ресторану чи секретар цілодобово попіклується про персонал. Такі зміни виходять далеко за межі фемінізму. Якщо ми можемо впровадити лінію поведінки й практики, які підтримають та допоможуть досягти успіхів жінкам на кожному щаб­лі суспільства, ми покращимо життя всім.

Страх чи доля?

Мій чоловік навчив мене поводитися по-чоловічому. На початку наших стосунків ми були молодими викладачами, які часто відвідували однакові семінари та конференції. Енді — переконливий спікер і самовпевнений учасник дебатів —уважно слухав, коли я викладала свої аргументи. Після цього він указував{18} на ті моменти, у яких я сама собі шкодила: типові жіночі висловлювання та постава, що свідчить про брак впевненості й знижує довіру інших до тебе.

Моєю найпоширенішою помилкою, яку я робила під час розмов, була фраза: «Я не експерт, але вважаю...». Натомість Енді завжди говорив: «Якщо ви починаєте комусь казати, що не знаєте, про що говорите, то чому ви сподіваєтеся, що вас слухатимуть?».

Відтоді я роками спостерігала за своїми студентками і ось до чого прийшла: навчити їх першими підносити руку під час промов і лекцій для участі в дискусії; говорити впевнено й наполегливо; шукати слабкі сторони аргументів і ставити запитання, які випробовують основу твердження, а не одразу його заперечують. Проте страх може завжди повернутися. Я відчула, як до мене знову підбираються хвилі колишньої невпевненості. Навіть після трьох місяців у ролі професорки, деканки та публічної спікерки, коли я у свої п’ятдесят сиділа за столом на ранковому засіданні Держсекретаря Гілларі Клінтон у Держдепартаменті, оточена людьми, яким вдалося вижити в уряді до цього або ж які працювали на неї раніше. Знадобилося кілька місяців, перш ніж я заговорила впевнено й чітко, як зазвичай.

Підтверджую з власного досвіду, що страх

1 ... 6 7 8 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"