Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

Гєна подивився на нього уважно й видав одну зі своїх улюблених повчальних фраз: 

— Нє нравітся — мєняй профєссію. Івашка, ми тут єбалом торгуєм. Маячім своїм… Аудіторії своєй. От посмотріт огоньок Жанна с Днєпра, помнішь? У которой муж молли строіт. Посмотріт, узнаєт, вспомніт і скажет мужу: «Ой, ето ж Ваня! Надо его прігласіть попєть на мойо день рожденіє». Понятно? 

Вані все було «понятно», до того ж давно. Треба світитися за будь-яку ціну — тим паче зараз, коли восени країна отримала нову порцію молодих співаків та співачок, поволі забуваючи попередніх. А вже про тих, хто був до них, годі й казати. Тільки це потрошки вбивало, випалювало бажання співати. Не для всіх, і зовсім не для цих. Для себе. 

Настала черга йти до камери — там саме вільне вікно, й Трушин рішуче встромив свою шпалу під мікрофон. Звичайно, знаряддя праці мало поролоновий кубик з логотипом ICTV, решта камер відвернулася — в них вистачало випускників власних талант-шоу для безплатного промо у новорічний праймтайм. 

Оператор цикнув та почав підіймати камеру на штативі, щоби Ваня вмістився в кадр, а чергова завзята дівчинка (такий вже був сьогодні день) тим часом пояснювала завдання, простягаючи вгору мікрофон й запалений бенгальський вогник: 

— Іван, давайтє бистро. Значіт, говорітє «С вамі Іоанн», потом поздравляєте. І желатєльно как-то сина упомянуть, он же у вас… ровєстнік вашей побєди. Напрімєр, что єму подарітє на празднікі. Окей? 

Син… Знали б ви… Ладно. Ваня узяв вогник, дочекався відмашки оператора, усміхнувся в камеру й сказав: 

— З вами Йоан, бажаю всім у новому році більше правди й менше брехні. Я подарую своєму синові пісню про правду, щоби він зростав, розуміючи, що головне — бути чесним. Вдалих всім свят! Дякую! 

Вочевидь, це було трошки не те, на що розраховувала дівчинка, тому що вона ледве скривилася й спробувала ще: 

— А давайте єщьо дублік, на Оскара. Тогда уже бєз пєсні, просто пожелайтє. Єслі хотітє, пригласітє на концерт… бліжайший. На концерт… 

* 

Через місяць після останнього ефіру «Таланту» всіх фіналістів запакували у великий тур, який тривав ледь не до квітня — щоб охопити і День Валентина, і 8 березня. Ваня тоді збирався нарешті краще ознайомитися з країною, але графік був щільний, щодня нове місто: саундчек, концерт, пиятика. Тому пам’ятки архітектури якось промайнули там, за вікном забрендованого оракалом двоповерхового буса. 

На хвилі успіху всі якось влаштувалися. Ваня от підписав контракт із Трушиним, сподіваючись досягти такого самого рівня, як і попередній його артист — шансоньє Коля Рєзаний, який приблизно тоді ж переїхав до Москви — попри війну, хоча тоді Ваня на таке ще не зважав. 

Перше, що вони зробили після туру, — провели сольний концерт удома, в Тростянці. Шкода, що не в «Круглому дворі», а в РБК, але всі квитки розпродали й довелося тричі виходити на біс — пісень не вистачало, тому співав українські народні, а закрився виступ, звичайно, Кіпєловим. 

Одразу запланували великий сольник у Києві, в Бельетажі, от там і почалося зіткнення з суворою реальністю. Пост про цей концерт зібрав десять тисяч лайків, триста радісних коментарів і… сто сімнадцять квитків. Вклалися в екран і відеографію, а прогоріли на чотири штуки. Це тепер Ваня знав, що головне питання шоубізнесу: «Хто саме попав?», а тоді він якраз отримав останній транш за перемогу, от на нього і гуляли. 

Здавалося, що треба лише трохи наддати — й воно піде. Трушин домовлявся за пісні й студію, а Ваня оплатив попандос зі сольником, купив гітару «Jackson Randy Rhoads» та машину. Обирав її Гєна, бо треба було за п’ять тисяч доларів надибати щось особливе — аби було видно, що приїхав моцний артист, зірка. 

Так під гостинкою прописався синій американський «форд проуб» на прізвисько «Фєдя». Двадцятирічна з гаком купешка гупала на кожній ямі й жерла бензин, як дурень «Фанту», але була яскравою — на світлофорах люди з «ланосів» і нижче виглядали у вікна, цокали язиком і схвально підіймали пальця вгору. Ваня тоді приспускав скло і дякував — нехай впізнають, країна має знати своїх героїв. 

Він завжди наголошував на тому, що «Фєдя» — саме американець, а не німець: «Подивіться на торпедо, на задні поворотники, на місце під знак, ні-ні-ні — чистий янкі!». Разом з документами попередній господар передав у спадок і СТО, де машину добре знали. Як згодом виявилося, надто добре, бо «Фєдя» часто ламався й потребував дефіцитних запчастин, які найчастіше підбирали з «мазди 626». Зате механік Кохан став справжнім другом — часто бачилися, любили гучно слухати «Anthrax» й взагалі подобалися один одному. 

А на сольні концерти більше не наважувалися — гроші швидко минулися, не було чим ризикувати. Тому зараз Ваня ще раз усміхнув обличчя камері, узяв новий вогник і сказав так: 

— Шановні українці! З вами Йоан, і я бажаю всім щастя, здоров’я та добробуту в новому році. Щоб у вас все було якнайкраще! І чекаю на своїх концертах, про які ви можете дізнатися в усіх мережах. Цілую, обіймаю, дякую! 

— Молодець, — зраділа дівчинка, оператор мовчки кивнув, а Трушин потиснув лікоть: «Всєгда би так», — й обережно повів підопічного до зали, де розсаджували зірок для зйомок віп-реакцій на виступи успішніших колег. 

* 

Цього року хтось із продюсерів вирішив оновити картинку — до сидінь перших двох рядів закріпили крихітні столики, наче на дитячих кріслах чи в літаках (Вані було ближче перше) й кожному туди поставили по прозорому пластиковому келиху й поклали по бенгальському вогнику. Типу зірки не просто сидять, а святкують Новий рік. Дивно, що не втулили по тарілці олів’є та по мандаринці. 

Й одразу з’ясувалося, що це — не єдина наявна проблема. Сидіти випало в другому ряді (для першого вже запізно навіть на своєму каналі), біля бокового проходу. Як нерідному. Ба більше — сидіти довелося поруч з Лапою та її кавказцеподібним чи то директором, чи то водієм-плюс. От тільки цього зараз і не вистачало. 

Трушин всівся біля неї, а Ваня — на крайнє в ряду крісло, що дозволило висунути довгі ноги в прохід. Задля цього він трохи повернувся до залу спиною, дістав телефон й пройшов ще кілька рівнів, виборюючи сині кристали. 

Десь за пів години до них підійшла дівчина з каністрою, забрала вогники (адміністрація заборонила) й почала наповнювати келихи. 

— Я не п’ю, — пробуркотів Ваня, перевіряючи інсту, де стараннями Іри Трушиної вже було шістдесят лайків. 

— Тю, так ето «Живчік», — озвалася дівчина, наповнила келих Гєни та протислася повз Ванині кеглі далі по ряду. 

Трушин підхопив тему й почав розповідати Лапі, що особисто