Читати книгу - "Долорес Клейборн, Стівен Кінг"

правді від того було гірше, ніж мені, ше дужче після того, як її ті інсульти трафили. На тогди прання вже було набагато менше, але з тим усім вона не вспокоїлася зовсім, доки більшість кімнат у хаті не позапирали, гостьові ліжка порозбирали, а простині позапаковували в целофан і склали в шафу для шмаття.

Їй стало тяжко, бо до 1985-го її дні наскоків на людей скінчилися — їй прийшлося розраховувати на мене, просто шоби ходити по хаті. Якби не було мене, шо я її з ліжка підіймала та клала в інвалідне крісло, так би й лежала вона в постелі. Бачте, вона сильно розкабаніла — на початку шістдесятих важила десь сто тридцять, а поправилася аж до сто дев’яносто[5], і найбільше набрала якраз тих жовтуватих балабухів жиру, як то в старих людей деяких. Воно всьо висіло в неї на руках, ногах і сраці, як хлібне тісто на патику. Деякі люди на старість літ стають худі, як ті сірники, але то не у випадку Віри Донован. Доктор Френо сказав, шо то через то, шо нирки в неї заслабли. Відай, так воно й було, але я купу раз думала собі, шо вона так розжиріла, лиш би мене нервувати.

Та й то не лиш вага одна була проблемою, вона ше ж майже всліпла тогди. Всьо через ті інсульти. Зір у неї то пропадав, то появлявся. У деякі дні вона троха виділа лівим оком і до сраки добре правим, але більше вона казала, шо перед очима в неї гейби сіра пелена, як від дощу. Думаю, можна зрозуміти, чого вона так від того біснувалася, — вона ж така була, шо все любила за всім пантрувати. Пару раз то вона навіть плакала через то, і ви вже мені повірте, шоби таку бабу-грім, як вона, шось заставило плакати, то має бути неабияка штука… і навіть після того, як всі ті роки її на коліна поставили, вона всьо одно була тою бабою-грім.

Шо, Френку?

Маразм?

Точно я не знаю, от шо я скажу, і то буде правда. Я так не думаю. Та й навіть якшо він у неї був, я чогось певна, шо в простих людей маразм не так виглядає. І я то кажу не лиш того, шо, як виявиться, шо таки була вона в маразмі, суддя, який відповідає за затвердження заповіту, тогди просто об нього вишмаркається. Мені однаково, най собі ним хоч сраку підотре. Я просто хочу вилізти зі капари, яку вона мені тут встроїла. Але всьо одно маю сказати, шо я думаю на маразм: у шпаківні в неї не було зовсім пусто, навіть під самий кінець. Може, таке, пару пташок повилітало, але не всі.

Головне, чого я так кажу, — то того, шо бували в неї дні, коли вона себе вела майже так само толково, як колись. То було здебільш у ті самі дні, коли вона троха виділа й помагала мені садовити її в ліжку чи навіть робила ті два кроки від ліжка до візка, а не шоб я її таскала, як той міх із зерном. Я клала її в крісло, шоб перестелити ліжко, а вона хтіла в нім бути, шоб під’їхати до свого вікна — того, шо в бік двору і з видом на гавань. Якось-то вона мені сказала, шо взагалі весь розум стратить, як їй прийдеться весь день і всю ніч лежати на ліжку та глипати лиш на стелю й стіни, і я їй вірила.

Бували в неї і дні замішання, не без того. Дні, коли вона не знала, хто я така, та й ледве розуміла, хто вона така. У такі дні вона була як той човен, у якого швартови від­в’язалися, але океан, по якім її кидало, — то був час. Часто таке було, шо зрання в неї був 1947 рік, а по обіді 1974-й. Але бували в неї і добрі дні. Таких було менше і менше з часом, і в неї були ті маленькі інсульти, — їх ше старі люди «ударами» називали, — але були й такі. Часто її добрі дні для мене були погані, бо як я їй попускала, вона далі показувала своє старе зловредство.

Підла вона ставала. То була її друга манера суки. Та жінка бувала підла, як котяча гнида, коли того хтіла. Навіть як стирчала майже весь час у ліжку, у підгузку й гумових штанах, всьо одно деколи бувала ше тою паскудою. Срачі, які вона виробляла в дні прибирання, — ліпшого прикладу про то, шо я кажу, і не підбереш. Вона їх не робила кожний тиждень, але Бог мені свідок, надто часто вона то робила по четвергах, шоб подумати, шо то лиш так співпадало.

Четвер — то був у Донованів день порядків. Хата там величезна, — так збоку і не скажеш, доки там не походиш усередині, — але більша частина замкнена. Дні, коли там могло бути з пів десятка дівок у хустках робочих, які натирали дерево там, мили вікна сям і збирали павутину в кутках стелі, то вже двадцять чи й більше років як минули. Я деколи ходила по тих темних покоях, дивилася на меблі, закутані в простині від порохів, і думала про то, як там всьо виглядало в п’ятдесятих, коли вони там робили літні балі, — на газоні все були різнокольорові японські ліхтарики, ой, так добре то пам’ятаю! — і мені від того аж мороз по шкірі ходить. Кінець кінцем із життя все пропадають всі ясні кольори, ви таке собі примічали? Кінець кінцем усе завше сіре, як суконка, яку забагато прали.

Останні чотири роки в хаті відкриті були кухня, головна вітальня, їдальня, солярій із вікнами на басейн і внутрішнє подвір’я, і ше чотири спальні наверху — її, моя і дві гостьові. Взимі гостьові не сильно нагрівали, але там прибиралося, на випадок якби її діти таки приїхали, шоб троха побути.

Навіть у ті останні пару років у мене все було дві дівочки з міста, які мені помагали, як були дні порядків. Вони досить скоро мінялися, але десь від 1990-го мені помагали Шона Віндем і Френкова сестра С’юзі. Без них я би не впорала, але всьо одно я багато робила сама, і коли дівки йшли додому в четвер у четвертій, я вже ледве на ногах стояла. Але всьо одно ше була інакша робота — допрасувати всьо, шо треба, написати список, шо купити в п’ятницю, та й для паньматки вечерю зварити, само собою. Безбожним нема впокою, як то кажуть.

Але перед тим, шоб можна було робити хоч шось, скоріше за все, треба було ше з деяким її зловредством ро­зібратися.

До вітру вона здебільш ходила в один час. Кожні три години я клала під неї горщик, і вона мені туда дзюркала. І в більшість днів після полуденної процедури разом зі сциклинням в горщику був і кавелдик.

Окрім, звісно, четвергів.

Не кожного четверга, але в ті четверги, як вона була при розумі, я більше могла розраховувати на капості… і на біль у спині, від якого я до півночі не спала. На кінець навіть «Анацин-3» не помагав. Я більшу частину життя була здорова як коняка, і я й досі здорова як коняка, але шістдесят п’ять є шістдесят п’ять. Так легко від болячок уже не повідмахуєшся,