Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

кабінеті завжди лежала якась книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, яку він постійно читав уже два роки. У домі його раз у раз чогось бракувало: у вітальні стояли прекрасні меблі, обтягнуті пишною шовковою матерією, яка, певне, коштувала дуже недешево; але на два крісла її не вистачило, і крісла стояли обтягнуті просто рогожею; хазяїн, правда, протягом кількох років щоразу застерігав свого гостя словами: «Не сідайте на ці крісла, вони ще не готові». А в якій кімнаті то й зовсім не було меблів, хоч і було говорено у перші дні по одруженню: «Серденько, треба буде завтра поклопотатись, щоб у цю кімнату хоч на час поставити меблі». Увечері подавався на стіл дуже пишний свічник з темної бронзи з трьома античними граціями[32], з перламутним пишним щитом[33], і поруч з ним ставився якийсь просто мідний інвалід, кривий, скручений набік, увесь у лою, хоч цього не помічав ні хазяїн, ні хазяйка, ні слуги. Дружина його… а втім, вони були цілком задоволені одне одним. Дарма, що минуло більше як вісім років їхньому подружжю, з них усе ще кожен приносив другому чи то шматочок яблучка, чи цукерку, чи горішка й говорив зворушливо ніжним голосом, що виявляв досконале кохання: «Розкрий, серденько, свій ротик, я тобі покладу цей шматочок». Само собою розуміється, що ротик розкривався при такій нагоді дуже граціозно. На день народження готовані були сюрпризи — який-небудь бісерний чехольчик на зубочистку. І вельми часто, сидячи на канапі, зовсім не відомо з яких причин, один, залишивши свою люльку, а друга шитво, якщо тільки держала його на ту пору в руках, вони покладали одно одному такий млосний і довгий поцілунок, що під час його можна легко б викурити маленьку солом’яну сигарку. Одно слово, вони були, як то кажуть, щасливі. Звичайно, можна б зауважити, що в домі є багато інших занять, крім тривалих поцілунків та сюрпризів, і багато б можна зробити різних запитань. Навіщо, наприклад, по-дурному й без пуття готується на кухні? чому досить порожньо в коморі? чому злодійка ключниця? чому нехлюї і п’яниці слуги? чому вся челядь немилосердно спить і байдикує всю решту часу? Але все це речі низькі, а Манілова вихована гарно. А гарне виховання, як відомо, здобувається в пансіонах; а в пансіонах, як відомо, три головні дисципліни становлять підвалину людських чеснот: французька мова, доконечна для щастя родинного життя, фортеп’яно, для дарування приємних хвилин дружині, і, нарешті, власне господарська частина: плетіння гаманців та інших сюрпризів. А втім, бувають різні вдосконалення й зміни в методах, особливо в теперішній час: усе це більше залежить від розважливості й здібностей самих господинь пансіону. В деяких пансіонах буває так, що і попереду фортеп’яно, потім французька мова, а тоді вже господарська частина. А іноді буває й так, що попереду господарська частина, тобто плетіння сюрпризів, потім французька мова, а тоді вже фортеп’яно. Різні бувають методи. Не завадить зробити ще зауваження, що Манілова… але, признаюсь, про дам я дуже боюсь говорити, та й до того мені час вернутися до наших героїв, що стояли вже кілька хвилин перед дверима вітальні, взаємно припрошуючи один одного пройти вперед.

— Зробіть милість, не турбуйтесь так для мене, я пройду потім, — казав Чичиков.

— Ні, Павле Івановичу, ні, ви — гість, — казав Манілов, показуючи йому рукою на двері.

— Не клопочіться, будь ласка, не клопочіться; будь ласка, проходьте, — казав Чичиков.

— Ні, вже вибачте, не допущу пройти позаду такому приємному, освіченому гостеві.

— Чому ж освіченому?.. Будь ласка, проходьте!

— Ну, та вже звольте проходити ви.

— Та чого ж?

— Ну, та вже того, — казав з приємною посмішкою Манілов.

Нарешті обидва приятелі ввійшли в двері боком і трохи притиснули один одного.

— Дозвольте мені вам представити дружину мою, — сказав Манілов. — Серденько! Павло Іванович!

Чичиков справді побачив даму, яку він зовсім був не помітив, уклоняючись на дверях з Маніловим. Вона була непогана, одягнута до лиця. На ній добре лежав матер’яний шовковий капот білого кольору; тонка невелика п’ясть руки її щось кинула похапцем на стіл і стиснула батистову хусточку з вишиваними ріжками. Вона підвелася з канапи, на якій сиділа. Чичиков не без задоволення підійшов до її руки. Манілова промовила, трохи навіть гаркавлячи, що він дуже порадував їх своїм приїздом, і чоловік її, не минало дня, щоб не згадував про нього.

— А так, — промовив Манілов, — вже вона бувало все питає мене: «Та чого ж твій приятель не їде?» — «Зажди, серденько, приїде». А от ви нарешті й ушанували нас своїм відвіданням. Вже такої, справді, втіхи завдали нам — майський день… іменини серця…

Чичиков, почувши, що справа вже дійшла до іменин серця, дещо навіть збентежився й відповів скромно, що ні голосного ім’я не має, ні навіть помітного рангу.

— Ви все маєте, — урвав Манілов з такою ж приємною посмішкою, — усе маєте, навіть ще більше.

— Як вам сподобалося наше місто? — промовила Манілова. — Чи приємно провели там час?

— Дуже гарне місто, прекрасне місто, — відказав Чичиков, — і час провів дуже приємно: товариство — обхідливішого бути не може.

— А як ви знайшли нашого губернатора? — сказала Манілова.

— А правда, преповажна й преласкава людина? — додав Манілов.

— Щира правда, — сказав Чичиков, — преповажна людина. І як він увійшов у свої обов’язки, як розуміє їх! Треба бажати якнайбільше таких людей.

— Як він може отак, знаєте, прийняти всякого, додержати делікатності в своїх учинках, — докинув Манілов з посмішкою і від утіхи майже зовсім заплющив очі, як кіт, якому злегка полоскотали за вухами пальцем.

— Дуже обхідлива й приємна людина, — провадив Чичиков, — і який митець! Я навіть ніяк не міг гадати цього. Як гарно вишиває всякі домашні узори! Він мені показував своєї роботи гаманець: рідко яка дама може так майстерно вишити.

— А віце-губернатор, правда, яка мила людина? — сказав Манілов, знову трохи приплющивши очі.

— Дуже, дуже достойна людина, — відповів Чичиков.

— Ну, дозвольте, а як вам видався поліцеймейстер? Адже правда, що дуже приємна людина?

— Надзвичайно приємна, і яка розумна, яка начитана людина! Ми в нього програли у віст разом з прокурором і головою палати аж до останніх півнів. Дуже, дуже достойна людина!

— Ну, а якої ви думки про дружину поліцеймейстера?— додала