Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

Прийшовши додому, він відлив кілька крапель у склянку з водою і, проковтнувши, уклався спати.

Боже, яка радість! Вона! знову вона! Але вже зовсім в іншому вигляді. О, як гарно сидить вона біля вікна сільського світлого домочка! Вбрання її дихає такою простотою, яка властива тільки думці поета. Зачіска на голові її… Боже, яка проста ця зачіска і як вона личить їй! Коротенька косинка була злегка накинута на струнку її шийку; все в ній скромне, все в ній — таємне, невимовне відчуття смаку. Яка мила її граціозна хода! Який музикальний шелест її кроків і простенького плаття! Яка гарна рука її, стиснута волосяним браслетом! Вона говорить йому зі сльозами на очах: «Не зневажайте мене: я зовсім не та, за яку ви вважаєте мене. Подивіться на мене, придивіться пильніше й скажіть: хіба я здатна на те, що ви думаєте? О! ні, ні! хай той, хто насмілиться подумати, хай той…» Але він прокинувся! зворушений, змучений, зі сльозами на очах. «Краще б ти зовсім не існувала! не жила на світі, а була б витвором натхненного художника! Я не відходив би від полотна, я вічно дивився б на тебе й цілував би тебе. Я жив би й дихав тобою, як найкращою мрією, і я був би тоді щасливий. Ніякі бажання не сягнули б далі. Я кликав би тебе, як ангела-хранителя, уві сні і в безсонні, і тебе я ждав би, коли б випало змалювати божественне й святе. Але тепер… яке жахливе життя! що з того, що вона живе? Хіба життя божевільного приємне його родичам і друзям, які його колись любили? Боже, яке життя наше! вічний розлад між мрією і дійсністю!» Майже такі думки займали його повсякчас. Ні про що він не думав, майже нічого не їв і нетерпляче, з пристрастю коханця чекав вечора та жаданого видіння. Безнастанне прагнення думками одного, нарешті, так опанувало все буття його та уяву, що жаданий образ являвся йому майже щодня, завжди в становищі, протилежному дійсності, бо думки його були цілком чисті, як думки дитини. Через ці сновидіння самий предмет ставав якимось чистішим і цілком преображався.

Приймання опіуму ще дужче розпалило його уяву, і якщо був коли хтось закоханий до останнього градуса шаленства, поривно, жахливо, руйнівно, бентежно, то цей нещасний був він.

З усіх сновидінь одно було для нього радісніше за всі: йому приснилася його майстерня, він був такий веселий, з такою насолодою сидів з палітрою в руках! І вона тут. Вона була вже його дружиною. Вона сиділа коло нього, спершись гарненьким ліктиком своїм на спинку його стільця, і дивилася на його роботу. В її очах, ніжних, стомлених, відбився тягар блаженства; все в кімнаті його дихало раєм; було так ясно, так прибрано. Боже! вона схилила до нього на груди чарівну свою голівку… Кращого сну він ще ніколи не бачив. Він встав після нього мовби свіжіший і не такий неуважний, як раніш. В голові його з’явилися дивні думки. «Може, — думав він, — її затяг у розпусту якийсь мимовільний жахливий випадок; може, душа її схильна до каяття, може, вона бажала б сама вирватися з жахливого становища свого. І невже байдуже дати їй загинути, і саме тоді, коли тільки досить подати руку, щоб урятувати її від потоплення?» Думки його сягали ще далі. «Мене ніхто не знає, — казав він сам собі, — та й кому яке до мене діло, та й мені теж нема до них діла. Якщо вона виявить щире каяття і змінить життя своє, я одружуся тоді з нею. Я повинен з нею одружитися і, певно, зроблю куди краще за багатьох, що женяться на своїх ключницях і навіть часто на наймерзенніших істотах. Але мій подвиг буде некорисливий і, може, навіть великий. Я поверну світові найкращу його окрасу».

Склавши такий легковажний план, відчув він, що почервонів; він підійшов до дзеркала і злякався сам запалих щік та блідості свого обличчя. Старанно почав він чепуритися; вмився, пригладив волосся, надів новий фрак, франтівський жилет, накинув плащ і вийшов на вулицю. Він дихнув свіжим повітрям і відчув свіжість на серці, як одужуючий, що наважився вийти вперше після тяжкої хвороби. Серце його билося, коли він підходив до тієї вулиці, де нога його не була з часу фатальної зустрічі.

Довго він шукав дім; здавалося, пам’ять його зрадила. Він двічі пройшов вулицею і не знав, коло якого спинитися. Нарешті один видався йому схожим. Він швидко збіг сходами, постукав у двері: двері розчинилися, і хто ж вийшов йому назустріч? Його ідеал, його таємничий образ, оригінал вимріяних картин, та, якою він жив, так жахливо, так страждально, так солодко жив. Вона сама стояла перед ним. Він затремтів; він ледве міг устояти на ногах од кволості, охоплений поривом радості. Вона стояла перед ним така ж прекрасна, хоч очі її були заспані, хоч блідість закралась на обличчя її, вже не таке свіже, але вона все ще була прекрасна.

— А! — скрикнула вона, побачивши Піскарьова і протираючи очі свої. Тоді була вже друга година. — Чого ви втекли тоді від нас?

Він знеможений сів на стілець і дивився на неї.

— А я щойно прокинулась; мене привезли о сьомій годині ранку. Я була зовсім п’яна, — додала вона з усмішкою.

О, краще б ти була німа і позбавлена зовсім мови, ніж говорити такі речі! Вона раптом показала йому, як у панорамі, все життя своє. Проте, незважаючи на це, скріпившись серцем, наважився спробувати він, чи не вплине на неї його умовляння. Набравшись духу, він тремтячим і разом палким голосом почав змальовувати їй жахливе її становище. Вона слухала його з уважним виглядом і з тим почуттям подиву, яке ми виявляємо, коли бачимо щось несподіване й чудне. Вона глянула, злегка всміхнувшись, на свою приятельку, яка сиділа в кутку і, покинувши вичищати гребінець, теж уважно слухала нового проповідника.

— Правда, я бідний, — сказав, нарешті, після довгого й повчального умовляння Піскарьов, — але ми будемо працювати; ми постараємося, одно з-перед одного, поліпшити наше життя. Немає нічого приємнішого, як завдячувати в усьому самому собі. Я буду сидіти за картинами, ти будеш, сидячи коло мене, надихати мою працю, вишивати або займатися