Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Але стривай-но, Генрі, чом ти стверджуєш, що страждаєш на мою неміч? У твоїй історії я не бачу нічого, окрім цілеспрямованості та заповзятості, і, аби мати бодай половину того, я б дав відтяти собі вухо.

Берлінґейм посміхнувся та допив з кухля рештки пива.

— Непостійність, мій друже, непостійність. Та ж сама цілеспрямованість, яка піднесла мене над іншими хлопами на кораблі, призвела до краху моєї морської кар'єри.

— Як так могло статися?

— Усього я здійснив п'ять подорожей, — сказав Берлінґейм. — Під час п'ятої, тої самої, коли я втратив свою цноту, ми потрапили в повний штиль у «кінських широтах»[14] неподалік Канарських островів, і суто випадково, шукаючи, чим себе зайняти, серед речей своїх товаришів я натрапив на примірник «Дон Кіхота» у перекладі Мотто; решту дня я провів за книжкою, бо хоч матінка Мелісса і навчила мене читати та писати, це була перша справжня художня книжка, яку я прочитав. Я був у такому захваті від великого Ламанчця та його вірного джури, що геть втратив лік часу, тож мені добряче дісталося на горіхи від капітана Салмона, коли я спізнився до кока.

З того дня я вже був не моряк, а учень. Я прочитав геть усі книжки, які потрапив знайти на кораблі, а в портах, куди ми заходили, аби здобути бодай які-небудь книжки, я міняв свою вдягачку, закладав свою майбутню платню, аби купити книжки, байдуже про що, а коли не міг придбати нові, перечитував знов і знов старі. Усе інше мене вже не цікавило, будь-яку роботу, до якої мене примушували, я виконував поспіхом абияк. Я почав ховатись у відсіку, де зберігався такелаж, або в комірчині під ахтерпіком, де мене не турбували і я міг спокійно читати якусь годину, поки мене не знайдуть. Нарешті капітан Салмон не витримав: він наказав своєму помічникові зібрати докупи геть усі книжки, що були на кораблі, окрім карт, лоцій і суднового журналу, і викинути їх за облавок акулам неподалік Порт-о-Пренса. Потім він велів всипати мені таких різок, що мій бідолашний задок пік ще тижнів зо два, і заборонив мені читати бодай сторінку на борту його корабля. Це настільки обурило та засмутило мене, що в наступному порту (так сталося, що це був Ліверпуль) я втік з корабля і назавжди полишив кар'єру моряка та свого благодійника, так і не попрощавшись і не подякувавши людям, які вдягали та годували мене з пелюшок.

У мене зовсім не було грошей, а з їжі мав лише великий кусень твердого сиру, який я поцупив у кока, тож невдовзі я почав голодувати. Аби здобути собі хоч якийсь харч, я став співати на вуличних перехрестях. Я був симпатичним хлопчиною та знав чимало пісень, тож коли затягував «Що то за річ кохання?» на втіху паніям або ж «Там була така гарнюня», щоб догодити джентльменам, рідко хто з перехожих проходив повз мене без усмішки, не підкинувши двох пенсів. Нарешті цигани з бродячого табору, який прямував зі Шкотії до Лондона, почули, як я співаю, і запросили мене пристати до них, тож наступний рік я жив і працював у товаристві цих вельми цікавих людей. Вони були бродячими ремісниками, торгували кіньми та ворожили, плели кошики, заробляли на хліб танцями і співами та крали. Я вбрався в їхній одяг, їв, жив і спав разом із ними, вони навчили мене своїх пісень і хитрощів. Дорогий Ебене! Якби ж то ти тоді побачив мене серед циган, ти б нізащо не відрізнив мене від решти!

— Що й казати! — виголосив Ебенезер. — Це найдивовижніша пригодницька історія, яку мені коли-небудь доводилося чути!

— Ми просувалися на нашому шляху повільно, відхиляючись від прямої дороги. З Ліверпуля ми вирушили до Манчестера, далі до Шеффілда, Ноттінгема, Лейчестера та Бедфорда. Коли дощило, ми спали у кибитках, а погожими ночами лягали просто неба. У таборі нас було душ тридцять, але я був єдиний, хто вмів читати та писати, отож у багатьох справах я їм ставав у пригоді. Одного разу, на превелику їхню втіху, я прочитав їм декілька оповідок з Боккаччо — вони всі любили слухати та розповідати історії, тож украй здивувалися, коли взнали, що книжки містять стільки дивовижного і приємного, про що вони раніше і не здогадувалися. Тоді вони почали красти для мене будь-які книжки, які їм вдавалося надибати. Того року мені рідко коли бракувало читва! Одного дня вони натрапили на абетку, тож багатьох з них я навчив літер і читати по складах, за що вони були мені безмежно вдячні. І попри те, що я був для них «горджіо» (так вони називали нециган), вони звірили мені всі свої таємні справи та виказали велике бажання, щоб я одружився з котроюсь із циганок з їхнього табору та лишився подорожувати з ними довіку.

Але наприкінці 1670 року ми прибули з Бедфорда до Кембриджа. Студенти та дехто з донів-викладачів дуже нас вподобали, і хоч вони дозволяли собі деякі вільнощі з нашими жінками, загалом поводилися вельми люб'язно, навіть запрошували до своїх помешкань, щоб ми їм заспівали та заграли. Так моїм очам уперше відкрився світ учіння й ученості, і я вмить зрозумів, що моїй інтерлюдії з циганами настав кінець. Я вирішив уже нікуди далі не їхати і, попрощавшись зі своїми товаришами, залишився в Кембриджі, ладний радше вести нужденне існування, аніж полишити це прекрасне місце, сповнене величі.

— Подумати тільки! — сказав Ебенезер. — Твоя рішучість розчулила мене ледь не до сліз! І що ж ти став робити далі?

— Ну от, щойно у мене почало бурчати в животі, я став собі, де йшов (а так трапилося, що це було поблизу Коледжу Христа), і заспівав «Лийтеся, сльози», позаяк ця пісня була найжалісніша з усіх відомих мені пісень. І коли я вже доспівав останнього куплета:

Отож коли я доспівав, з вікна поблизу виглянула худа