Читати книгу - "Мертва тиша, Барнс С. А."

Отже… що тепер?

«Увімкніть робоче світло на кормі», — каже Кейн позаду мене.

Я озираюся назад і бачу, як він сперся на перегородку, склавши руки на грудях.

Веллер кидає на нього презирливий погляд. — Напевне я б помітив, якби ми пролетіли повз нього, ХО.

Кейн ігнорує його і навіть іде за мною. Відкритий простір у центрі мостика тісний для нас двох. Його рука торкається моєї. «І нахиліть нашу поточну позицію до мінус двадцяти п’яти відсотків».

Раптом я бачу, до чого Кейн веде. «Зроби це», — кажу я Веллеру. У всіх сніферів є сліпа зона. Ми, як народжені на поверхні планети, часто про це забуваємо.

Веллер хитає головою, але робить те, що я прошу, весь час бурмочучи собі під ніс.

«Лурдес, давай», — кажу я.

Яскраві промені світла, які ми використовуємо для освітлення маяків, щоб ми могли працювати — закручувати чи замінювати всі ті крихітні гвинти — вмикаються. Монітори реагують раптовим спалахом яскравості, затушовуючи зображення на екрані білим спалахом, поки камера не налаштується, а потім…

«Прокляттяова чортівня», — видихає Веллер.

На моніторі перпендикулярно до нас пливе корабель, як блискучий металевий клин лимона в темному чаї космосу.

«Я не… як ти…» Лурдес дивиться на зображення. Слід визнати, що це більше схоже на магічний трюк. Подивіться он туди, та-да!

Кейн посміхається мені. «У космосі немає «внизу». Ця фраза повторюється знову і знову під час навчання команди Верукс commweb, аж до того моменту, коли вона стає жартом серед команд commweb. Під час попереднього туру один із членів моєї команди, Ґерта, вивісила над унітазом табличку: «Можливо, у космосі немає «внизу», але він точно є тут. Прицілься, будь ласка».

Але ідея про те, що щось є так само ймовірно під вами, як і вище, є важкою концепцією для тих із нас, хто виріс з брудом під ногами та небом над головою.

Бажання посміхнутися Кейну у відповідь занадто сильне, щоб протистояти йому, і я здаюся. Але лише на мить.

Він затримує мій погляд на секунду занадто довго, і відчуття зв’язку пронизує мене, як приємний удар електрики.

«Зачекайте, зачекайте», — каже Лурдес, повертаючи нашу увагу до неї. Вона примружується на монітори, а потім підводиться, щоб подивитися через плече Веллера, доки він не відмахується від неї, як від дзижчачого комара. «Ми ще щонайменше за двадцять кілометрів. Це означає…”

«Він до біса величезний», — категорично каже Веллер, безсумнівно, незадоволений тим, що його було проведено в такому великому масштабі. «Що ти очікуєш від нас з цим, ТЛ? Ми не можемо перевозити пасажирів з корабля, який…

«Чому він виглядає… так дивно?» Лурдес збільшує контури корабля на екрані, округле дно, загострені кінці, крихітні темні кнопки ілюмінаторів уздовж видимого боку.

Впізнання раптово і неузгоджено брязкає всередині мене. Ні, цього не може бути.

«Я ніколи не бачила такого пасажирського судна, — каже Лурдес. «А ті труби зверху? Для чого? І виступи з обох кінців. Це не може бути правильно. Це означало б величезні скляні куполи. Ніхто цього не робить. Це було б занадто ризиковано».

Мороз пробігає по моїй шкірі, а ліве вухо знову гуде й тріщить. Лурдес має рацію. Більше ніхто такого… не робить. Чесно кажучи, наскільки я знаю, вони зробили це лише один раз.

Поруч зі мною Кейн мовчить. «Це виглядає як…»

«Так», — кажу я, але це звучить надто близько до благоговійного шепоту. Я пробую знову. “Так.”

Веллер частково піднімається зі стільця, щоб уважніше розглянути. “Ні. В жодному разі.” Він недовірливо озирається на нас.

“Що?” — запитує Лурдес.

Кейн прочищає горло, але слова все одно звучать грубо. «Вони хотіли, щоб це викликало ностальгію. Щоб людям було комфортніше, нагадувало пасажирам про щось знайоме. Конструкція мала імітувати прогулянкове судно, круїзне судно для океану на Землі. Тоді, коли вони могли це зробити». Він робить паузу. «Мій тато і мій дядько… вони тоді працювали у Сіті, ще до того, як Верукс придбала цю компанію. Вони робили деякі сантехнічні роботи на цьому кораблі. А інше, дочірнє судно, я не пам’ятаю, як воно називалося…».

«Кассіопея», — тихо кажу я.

Кейн киває. “Так. Вони вивели його з експлуатації… після».

«Але що…» — починає Лурдес.

«Судно було зруйноване. Підірване!” — каже Веллер, сперечаючись з усіма і ні з ким просто фактом існування корабля. Він тикає пальцем у бік екрана. «Катастрофічний збій двигуна. Сіті поквапилася з датою запуску, і хтось облажався. Компанія збанкрутувала через цю помилку».

«Чутки в чаті, безпідставні припущення», — каже Ніскус по внутрішньому зв’язку, із заклопотаним виглядом, що свідчить про те, що він копається у своїх завантажених темах форуму для отримання додаткової інформації. «Після зникнення пошуково-рятувальні кораблі знайшли уламки металу на проектованому курсі, які могли бути частиною корпусу. Чи ні. Сіті подала заяву про повну втрату, але доказів не було. Тоді у всіх були теорії, а потім почалися судові процеси».

«Які позови?» — майже кричить Лурдес. «Про що ви говорите?»

Я відриваю погляд від таємничої реальності, яка зараз ширяє на моніторах переді мною, і дивлюся на Лурдес.

Вона роздратовано піднімає руки, німо вимагаючи пояснень. Здається неможливим, щоб вона не знала, але потім я розумію, що вона, мабуть, була ще маленькою дитиною, коли все це відбувалося.

«Це», — я показую на екран, — «Аврора». Перший і єдиний розкішний прогулянковий космічний крейсер. Усі можливі зручності, які ви можете собі уявити. Золоті крани». Це деталь, яка назавжди запам’яталася в моїй голові.

«Справжня дерев’яна підлога, кава зі справжніх зерен, м’ясо, яке колись було живим», — додає Веллер з благоговінням і гіркотою.

«Двадцять років тому п’ятсот пасажирів і сто п’ятдесят членів екіпажу вирушили в перше плавання на екскурсію сонячною системою», — кажу я. «Це мало зайняти цілий рік. Але «Аврора» зникла через шість місяців. Усі люди вважаються загиблими».

«Одна з найбільших космічних катастроф в історії людства і займає одне з перших місць у списку нерозгаданих таємниць», — додає Нісус, звучачи надто схвильовано. У кожного “ботаніка” свій день.

Погляд Лурдес ковзає туди-сюди між зображенням Аврори на моніторі та мною. «Поки що», — прошепотіла вона.

«Так. Поки-що, — кажу я.

«Прокляттяова чортівня», — шепоче вона, свідомо чи несвідомо повторюючи Веллера. «Де вона була весь цей час?» — питає вона нормальнішим голосом.

«Не знаю», — кажу я, склавши руки на грудях, наче це допоможе уповільнити серцебиття. Аврора. Тут. «Це Пояс, і вони зникли звідти, де вони востаннє зареєструвалися. Я не думаю, що вони навіть повинні були бути так далеко».

«Тому що ніхто не шукав», — бурмоче Веллер, але вже не так похмуро, як раніше.

Пальці Лурдес літають над панелями керування, і