Читати книгу - "Називай мене Хаскі, Ельма Кіраз"

— Принести ще? — я вальяжно сів поруч із Терезою, яка вже допивала своє вино. Я спостерігав за нею і намагався вловити якісь зміни у її настрої. Чи могла вона впізнати Остапа, чи все ж роки зробили це не таким простим завданням. 

— Не треба. Я б краще закурила.

— Навіть не проси, — я косо глянув на сестру. Так, я не рахую, скільки сигар спалюю в день. Але терпіти не можу, коли палять дівчата. Єдина, хто це робив, Інна… Але й її я відівчив від цієї дурної звички. 
Тереза змірила мене важким поглядом. Я не розумів, чого вона так злиться, то ж спробував спитати. Вона почала жалітися на своє життя та на батька. Я вже давно помітив, що їхні стосунки дуже погіршились.

— Ще й цей офіціант…— задумано сказала сестра.

— А що з ним? — я з цікавістю підсунувся ближче, бо раптом вона скаже саме те, що мені потрібно.

— Та вчора на весіллі… я трохи випила і нажалілась йому на своє життя. Думала, що це було вперше та востаннє і більше ми ніколи не зустрінемось. Але він знову тут. Ще й дивиться так на мене…по-дурному, отак як ти!

— Ну ти даєш, — я голосно засміявся, бо мене це справді дуже повеселило. Тереза відкрила душу тому, кому хотіла б це зробити. Але навіть не усвідомлювала цього. Хоча… а раптом вона вже не кохає Остапа?

— Розумію, чого ви з Діаною вічно сваритесь, — вона розлючено кинула в мене серветкою, а я продовжував сміятися.

— Як справи? — зʼявився Павло і поцілував Терезу. Якби я не знав, що цей шлюб несправжній, то ніколи б не подумав, що вони не закохані.

— Погано, — буркнула сестра, — можеш не прикидатися. Захар про все знає. Що наше одруження несправжнє.

— Ну тоді добре, — сказав Павло, — щось тут нудно сьогодні.

— Нічого, стане весело, коли ми почнемо жити з Семеном Анатолійовичем.

— Це так смішно, що ти називаєш батька імʼям та по-батькові, — у мене сьогодні був просто чудовий настрій, тому я знову засміявся. 
Тереза далі щось там незадоволено говорила, але я вже не мав часу це слухати, бо зʼявились певні справи. Тому сказавши, що маю знайти свого батька, я попрощався та пішов до авто, щоб поїхати в клуб. Поки що працювало лише казино, але я вже був на пів шляху до того, щоб організувати бої в підвалі. Залишалось зовсім трохи. 

— Захаре Вікторовичу, — мене зустрів мій помічник Євген, — той, про кого ви питали, вже приїхав. Організувати вам зустріч?

— Так, — я підпалив сигару, — я чекатиму в своєму кабінеті. Але швидко, будь ласка. 
Євген кивнув і швидко зник, я ж пройшов коридором та відчинив двері свого кабінету. Сівши в крісло, я випустив дим та переглянув деякі папери. Через декілька хвилин в двері постукали.

— Можна? — зʼявився чоловік приблизно мого віку.

— Заходьте, — я відклав папери, — мене звати Захар. Вам пояснили, що мені потрібно від вас?

— Дуже приємно, я Ігор. Так, ваш помічник все детально розповів.

— Сідайте, — я вказав йому на крісло, — думаю, це зрозуміло, що робота не буде звичайною.

— Ну…так, — Ігор оглянувся, — хоча, зізнаюсь, я не чекав аж…такого.

— У вас є сімʼя? Діти? — я склав пальці в замок.

— Є. Дружина і донька.

— Мило, — я фиркнув, бо сімʼя це так тупо, — але тепер з ними ви бачитиметесь значно рідше.

— Розумію, — чоловік помітно ковтнув.

— Не хвилюйся так, Ігоре, — я відкинувся на спинку крісла, — не проти, якщо на «ти»? Твоє завдання буде просто спостерігати. Ходити до наших конкурентів, щось питати, дізнаватися. Щось таке, що допоможе мені триматися на плаву.

— А що ж це має бути? 

— Не знаю, — я розвів руками, — для цього я і найняв тебе. 
Ігор дивився на мене важким поглядом і це трохи розізлило мене. Я не повинен пояснювати йому його ж обовʼязки, коли він сам відгукнувся на мою пропозицію. І зі всіх кандидатів цей підійшов найбільше. Непримітний, тихий, скромний. Хто може бути кращим варіантом для шпигуна?

— Коли я можу приступити до роботи?

— Та хоч завтра. А на сьогодні все, я поспішаю додому, — я підвівся і він зробив те ж саме. Ми потисли руки і я провів його з клубу. 
Їдучи в авто, я відчував, як сильно злипаються очі. Давно я не був таким втомленим. Хотілось якйнашвидше дістатися дому та лягти спати. Але сон наче рукою зняло, коли поруч зі своїм будинком побачив авто сестри.

— Привіт, — Діана махнула рукою і продовжила пити вино з келиха. Моє вино.

— Що ти тут робиш? — процідив крізь зуби, — може варто вже знайти в цьому місті власне житло?

— Усі сьогодні святкують. Я ж була на дурній роботі. Не хотілось вертатись у порожній будинок вдома.

— А мене це не хвилює, — я гепнув поруч Діани на диван, — хоч би попередила.

— Батьки теж вже поїхали?

— Куди? — я надпив вина просто з пляшки.

— Додому. Ти ж вже тут.

— А! — я вигукнув, — не знаю.

— Ти що не був з ними? — сестра витріщилась на мене дурнуватим поглядом.

— Був. Трохи. Але потім у мене зʼявилися справи, — я ще раз зробив ковток вина.

— Знову якісь твої секрети, — Діана примружила очі, — не хочеш нічого розказати?

— Ні, не хочу! — я підірвався на ноги, — що ти собі думаєш, га!? Прийшла в мій дім, отже без дозволю взяла запасні ключі. Без дозволу відкрила моє вино. І тепер влаштовуєш допит? Діано, не змушуй мене виставити тебе за двері проти ночі.

— Захаре, досить, — вона теж підвелася, — ти не маєш права зі мною так розмовляти! Обіцяю, колись я таки все дізнаюся про тебе.

— Зате я знаю достатньо, — я переможно схрестив руки на грудях, — вгадай, кого я зустрів сьогодні?

— І кого ж? — Діана знову сіла і випила все вино з келиха.

— Остапа. Ми навіть поговорили. Він працює офіціантом в ресторані. Ну там де вчора було весілля.

— Щ-що? — у неї мову відняло і я знав, що так буде.

— Уявляєш, — я усміхнувся кутиком губ, — але він навіть не згадав про тебе. А, звісно ж. Він кохав Терезу. І мабуть досі кохає. А ти своїми підступами десять років тому ніяк не змогла цьому завадити.

— Ти обіцяв не згадувати цього, — Діана налила собі ще вина, — це було дуже давно.