Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

блискучих ока серед тугих чоловічих випарів, вигнута спина, тугі крижі, круглі груди – це зовсім інша Лада, ніж та, що лежала в його обіймах, і щось заборонене і дике обпікало йому пах. Але чому вона вибрала таку дурнувату смерть, хіба мало всіляких пігулок, розкиданих по шафах. Хіба мало газу у горілках, чи затупилися достобіса всі леза. Вона вибрала досить страшну смерть. Нічого в її житті не говорило, що вона може таке зробити, незважаючи на екстравагантність, ну, припустімо, дивитися, як спарюються корови і жеребці, або як дамочки парують з собаками. Для нього це було нудно, навіть противно, бо він відчував себе християнином, безбожником, але з християнською мораллю, і не міг своє покалічене виховання полишити за порогом, як це одного дня зробила Лада. Почуття і чутливість значили для неї набагато більше. Пізніше він почув кроки, лункі, чіткі, вони несхожі на ті кроки, що нагадують втомлених коханням жінок, – це були важкі кроки, впевнені, вони не зароджувалися на порожньому місці, вони виходили в життя чітко, ясно даючи зрозуміти, для чого прийшли. Але він не прийняв простирадло і продовжував сидіти, з мокрою від переляку проміжністю, з порожньою головою, бо думки стер хтось невидимий, і зараз було таке відчуття, наче в ніздрі понабивалося пилюки. Проте він зібрався з силами, зісмикнув простирадло, але нікого не побачив.

Він встав і пішов, але кроки не стихали, зараз вони відходили подалі, десь у сусідню кімнату. Нічого особливого, переконував він себе, так жінки граються, пустують, хе-хе, коли задоволені. Вони або пустують, або сплять. Він хотів увімкнути горішнє світло, проте облишив і повернувся до ліжка. Тут звично пахло секретаркою, тією жінкою, наголосив він подумки: шоколадом, терпкуватими, з гірчинкою парфумами, сіменем і волоссям. Краще чекати, чекати, як і все життя, коли ти вирішив пробиватися цією дорогою. Можливо, це одна з зупинок, а не кінець. Хоча сама думка про кінець несподівано зависла, як дармовиси на люстрі, і задзенькала печально, наче тягуча подільська скрипка під рукою невмілого музиканта. Його навчали володіти страхом, а потім переступати його, тоді тільки навчишся думати виважено, холоднокровно і жорстоко. На всі види життя. Проте це теорія, і ті, хто викладав йому подібну думку, далекі були від його страхів. Вони були голими теоретиками, як і ця безкінечна держава, що наступила йому на горло. І йому доводилося вірити і приймати на віру те, що вони говорили. Але це було невимовно страшно, як спуститися на два щаблі розвитку – від людини до первісної мавпи, котра зіп’ялася на дві кінцівки. Але що цікаво – йому такий стан речей подобався. Доля йому подарувала ще один шанс зробити шалену кар’єру, бо він розумів, що серед невігласів, наділених невідомо чому страшною владою, він був найсильнішим, доки це тримав при собі. Хоча з плином часу це вийшло як груба помилка. Люди, що взяли його до себе на службу, виявилися нічим не дурнішими за його співвітчизників. І так ото мимоволі, вірніше зовсім природно, він прийняв їхню ідеологію.

Їхня система існувала, з великим скрипом, але існувала, і він сам прагнув цього, хоча чомусь десь далеко в його душі пролітав сліпий вогник, що нічого досконалого немає. Він не був фанатиком віри, але відчував і розумів, що ця система побудована саме на цих засадах, дещо перевернутих, перекошених. Божа ідея поцуплена і перекручена до неможливого, навіть до вжитку, і чим страшнішим страхіттям ця система йому видавалася, тим більше він пересвідчувався у тому, що ніяка доктрина не може пасувати людині. І на тому заспокоївся. Йому лишилися жінки, задоволення й думки, котрі муляли вдень і вночі голову про те, як піднятися на черговий ієрархічний щабель. Він таки подолав свій страх, але не їхній. У нього не було їхнього страху, і страх для нього мав не одне обличчя. Головне, що те, що йому було необхідним, він проковтнув і був решту життя задоволений цим: навіть буденними клопотами, смертю Лади, що вивільняла його від безлічі дріб’язкових обов’язків, котрим він уже не вірив, не надавав того значення.

Зараз він сидів на мокрому простирадлі і намагався підвестися. За вікном липнув до чорних кульок ліхтарів сніг. Порожньо в голові, порожньо в думках, і ніякої легкості. Запахи можуть повернутися – сіконуло у його голові. Ніч била крилами. Мельхіорове небо лускало на тоненькі плівки. Тут він помітив, що замерзлий чорний пагорб здувався, наче желатиновий пиріг. Пагорб заворушився, наче рвалися м’язи під шкірою, небо просвітліло, потяглися рвані язики вилинялого полум’я. Його немов хтось підтягнув до вікна. Широка, без жодної хвилі річка текла перед його вікном. Те, що це була справжня річка, не викликало ніякого сумніву. Вода чи ще щось там підсвічувалася зсередини. Потім він побачив на горизонті якусь пляму. Пляма рухалася, в цьому він не мав сумніву. І нарешті він побачив, зовсім чітко, роздовбаного катараса. За ним сидів виводок якихось людей, а кермував човном його дід в німецькій формі. Далі за човном пливли менші, як виводок качок: баби, брати, рідні, двоюрідні, швагри, дядини. Кого там тільки не було! Це нагадувало урочисте весілля або похорон, а власне, різниці ніякої. Жовтий туман піднімався з поверхні. Вони пропливали повз його вікна. Спочатку свої, потім чужі, і коли він таки наважився повернути голову, то побачив, що цьому напевне і кінця-краю не буде. Він стояв і дивився, зачудований, з прохололим потом між лопатками, між сідницями, на переніссі.

Десь у глибинах його сірої рідини почали вилазити молитви, які він час від часу читав, коли відчував страх. А мозок усе повторював: та не може того бути, як не може нічого бути. І щось навіть відповіло йому, так видалося: ну, як нема цього, то, може, й іншого не бути. Йому зробилося млосно. Фі, щойно він відчув слабину в ногах, те стрімке коло, подібне на вир, завертілося й миттєво втягнуло за собою всіх його рідних, разом з човнами, кресами і рушниками. «Хух-х», – вийшло з його горлянки, борлак засмикався, і він поволік ноги до ліжка. Сів, натягнув простирадло до підборіддя і втупився у пузатих херувимчиків, що чи то намагалися зґвалтувати Венеру, чи просто її оберігали. Зараз у нього визріло одне бажання, якось сховатися у високих і холодних анфіладах кімнат, з купідонами, бронзовими сатирами, що сцяли кудись у безкінечний простір, такими ж ангелами, безтурботно споглядаючими його чоловічий сором, і тут він почав збиратися з думками, учепившись за звичні предмети. Так, найголовніше в його професії: збирати