Читати книгу - "Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон"

Поки марную додому по засніженій вулиці, з голови ніяк не хочуть йти наполегливі думки. Вони подібно до настирливих мух, продовжують терзати і не дають ні хвилини спокою. 

Я беззастережно люблю, коли все складається так, як хотіла. Безперечно обожнюю, коли перемога за мною. Тільки хіба можна зараз вважати, що залишилася в переможцях? 

Принаймні не схоже на те. Виглядає швидше так, що Баринову стало нудно і він вирішив розважитись за мій рахунок. 

Обіцяю собі, що обов'язково придумаю геніальний план, завдяки якому зможу обіграти цього негідника. По іншому ніяк. Завжди є варіанти непомітні на перший погляд. Та й до того ж, іншого вибору, окрім трохи пограти за правилами Баринова, поки немає. 

— Що з тобою сталося, чудовисько? — брат зустрічає мене прямо на порозі і окидає спантеличеним поглядом. 

Витримую зоровий контакт і, важко зітхнувши, знімаю куртку. Мені не треба дивитись у дзеркало, щоб зрозуміти, як жахливо зараз виглядаю. Сніг, що залишився на одязі продовжив танути дорогою додому, через що тепер мій одяг можна просто віджати від зайвої води. 

— Краще йти кудись ішов, — шикаю на Ніка.

 — Так сюди й йшов, — усміхнувшись, хмикає він і показує мені поглядом за спину. 

За законом жанру, двері відчиняються і на порозі з'являється ніхто інший як Віктор. Ось чорт. Ніколи не докладала жодних зусиль, але та кількість разів, яку він бачив мене, що опинилася в подібних незручних ситуаціях, неприємно вражає. 

— О, привіт, —Віктор так і застигає на порозі, оглядаючи мене з ніг до голови. —У тебе щось сталося? 

— Так, трапилося, — пирхаю собі під ніс, намагаючись зняти промоклі черевики. — Саме таке трапляється, коли хтось ставить у пару з нестерпним однокласником. 

В мені каже роздратування через ситуацію, в якій опинилась. До того ж я не впевнена, що Віктор усвідомлює, що звинувачення кинуто в його бік. 

— Хм. Проблеми у школі? — підтверджує мої припущення. 

— Скоріше проблема. Одна. Нова і абсолютно нестерпна. 

— Ілон, тобі що так сильно не сподобалися викладацькі навички Віктора? — жартує братик, швидше розуміючи, де може бути «собака закопана».

 Але, мужики. Що взяти з їхньої логіки та вміння робити правильні висновки, якщо за стільки років Нік навіть не здогадався, що я закохана у його найкращого друга? 

Віктор не встигає зреагувати на припущення Ніка, бо у передпокої з'являється мама. Спектр емоцій на її обличчі треба бачити.

—Господи, світло моє, — ледве не хватається за серце. — Що ж ти стоїш?! Давай швидше знімай все мокре та кулею дмуй у гарячий душ. Давай давай! Я поки тобі заварю гарячого чаю з медом та лимоном. 

Мама підганяє, відмовляючись чекати бодай секунду, тому доводиться підкорятися і зробити, як вона хоче. 

Ситуація вкотре виставляє мене абсолютною дитиною перед Віктором. Час звикнути до життєвих несправедливостей. 

Після душу і гарячого чаю і справді стає краще. Віктора з Ніком сьогодні більше не надається можливості побачити. Але судячи з голосів, що долинають з кімнати брата вони нікуди не пішли. 

Засинаю з черговою купою думок у голові та почавшим саднити горлом. 

Мама вранці все турбується про моє самопочуття та пропонує залишитися вдома. Впевнено відмовляюся від щедрої пропозиції, хоч і ледве можу проковтнути щось з їжі чи води. Горло не шкодує, висловлюючи невдоволення про вчорашню прогулянку. Занадто багато снігу, що обвалився на мене, необхідно розібрати, перш ніж дозволити собі піти на лікарняний. 

Ледве не запізнююся до школи і забігаю до класу вже на останніх секундах перед дзвінком. 

Свєтка сидить на звичному місці, і я не думаючи сідаю поруч з нею. Обмінюємося лише привітаннями, після чого в кабінеті з'являється вчитель математики, і доводиться замовкнути, зосередившись на уроці. 

— Даси списати хімію? — запитує Свєтка на наступній зміні.

— Чорт, — плескаю долонею собі по лобі. — Зовсім забула про неї. 

— Ти ж цілий вечір удома провела, як можна забути? — подруга окидає спантеличеним поглядом. 

—І? — запитливо піднімаю брови. — Я ж мамі допомагала, забула? А ось ти могла зробити. 

— На відміну від тебе, я ходила гуляти, — приголомшує подруга. 

Свєтка дуже рідко ходить кудись без мене. Так рідко, що мої вчорашні пригоди тухнуть у порівнянні з цією новиною. 

— З ким цікаво? — окидаю Свєтку уважним поглядом. 

— Та так, — махнувши рукою, опускає очі. — Пам'ятаєш Ілля Козлов у нас навчався? Він ще після дев'ятої пішов. 

— Його забудеш, — хмикаю, відтворюючи у пам'яті образ колишнього однокласника. 

— На побачення мене покликав, — випалює Свєтка. — Так не хотілося дома сидіти, що наважилася піти. 

— Нічого собі, які пристрасті мені розповідаєш, — переварюю отриману інформацію. 

Сказати, що Ілля точно не у смаку Свети - нічого не сказати. На таких веселих шалапутів подруга не звертає уваги. Окрім поодинокого випадку, Свєтку ніколи не чіпляли однолітки. Барінов свого часу став єдиним винятком, і лише тому що виглядав мужнішим і старшим за своїх однокласників. 

— І як? — питаю із праведної цікавості. 

І ще в думках раптом з'являється страшне усвідомлення - Світлана могла вчора зустріти мене з Баріновим. Звичайно, цього не сталося, інакше б подруга вже влаштувала почесний розбір польотів. Але ж я спокійно почувалася, знаючи, що вона на трильйон відсотків сидить удома. 

Страшно подумати, наскільки глибокою може бути її образа, коли правда розкриється. Точніше, «якщо», а не «коли». Я точно докладу всіх зусиль. 

— Таке, — не зацікавлено зітхає Свєтка. — Взяла для себе за правило не ходити на побачення з однолітками, не було чого й починати. 

Не дивно. Ілля класний хлопець, свій у дошку, дуже веселий та ініціативний. Але поруч зі Світкою складно такого уявити. 

— Хм, — задумливо тягну я. — Зрозуміло. Смикаюся, мимоволі помічаючи, як до кабінету заходить Барінов. Лише зараз звертаю увагу на його присутність, яку якось упустила на першому уроці. Швидше за все, він був на ньому, просто я не звикла помічати подібне.