Читати книгу - "Зламані янголи"

нього сфокусувалося на мені закисле людське око. Те, що залишилося від обличчя коменданта, відзначалося тонкими рисами й було б гарним, якби тривала дія дроту не позбавила його малі м’язи зв’язних електричних сигналів, через що воно розслабилося й набуло дурнуватого виразу.

— Так краще? — обличчя спробувало зобразити щось більше схоже на посмішку, ніж на усмішку. — Гадаю, що так — ви ж, усе-таки, з Зовнішнього Світу.

Великі літери відбилися іронічною луною. Він показав рукою на екрани моніторів на протилежному боці приміщення.

— Зі світу, недоступного цим крихітним очицям і будь-яким мріям, до яких може додуматися їхній злісний маленький розум. Скажіть мені, лейтенанте, ми ще воюємо за грьобану, перепрошую, розгребену, багату на археологічні пам’ятки та розгребену землю нашої любої планети?

Мій погляд упав на штекер і пульсуючий рубіновий вогник, а тоді повернувся до його обличчя.

— Я хотів би, щоб ви уважно мене послухали, коменданте.

Він на одну довгу мить витріщився на мене, а тоді його голова крутнулася вниз, наче щось повністю механічне: він поглянув на підключений кабель.

— А, — прошепотів він. — Оце.

Він різко й незграбно розвернувся до сержанта, який зависнув просто за порогом з двома бійцями ополчення.

— Вийдіть.

Сержант вийшов із поспіхом, який натякав на те, що йому тут узагалі були не надто раді. Статисти у формі пішли за ним, один з них обережно зачинив за собою двері. Коли двері замкнулися, комендант знову розвалився у своєму кріслі й потягнувся правицею до кабельного інтерфейсу. З його вуст зірвався звук, який міг бути як зітханням, так і кашлем, а може, і сміхом. Я зачекав, поки він не підняв очі.

— Перекрив майже повністю, запевняю вас, — промовив він, показавши на вогник, який і досі блимав. — На цьому етапі роботи я б, мабуть, не спромігся витримати остаточне відключення. Якби я ліг, то, можливо, не встав би вже ніколи, тож так і сиджу в цьому. Кріслі. Прокидаюся від дискомфорту. Періодично, — він явно докладав зусиль. — То дозвольте запитати: що від мене потрібно Клинові Каррери? Знаєте, в нас тут немає нічого цінного. Запас медикаментів вичерпався кілька місяців тому, і навіть харчів, які нам надсилають, ледве вистачає на повні пайки. Звісно, для моїх людей, тобто для відбірного контингенту військ, яким я тут командую. Наші мешканці отримують ще менше.

Ще один змах рукою — цього разу в бік стелажа з моніторами.

— Машинам, звісно, їсти не треба. Вони самодостатні, невибагливі й не відчувають недоречної емпатії до того, що стережуть. Всі до однієї чудові бійці. Як бачите, я спробував і собі обернутися на машину, але процес ще не просунувся аж так далеко…

— Я не по ваші запаси прийшов, коменданте.

— А, отже, річ у відплаті, чи не так? Невже я переступив якусь нещодавно проведену межу у планах Картелю? Може, виявився ганьбою збройних сил? — здавалося, ця думка його веселить. — Ви — найманий убивця? Силовик Клину?

Я хитнув головою.

— Я прийшов по одну з ваших інтернованих. Таню Вардані.

— А, так, археологістку.

Я мимоволі злегка насторожився й не сказав нічого — тільки поклав на стіл перед комендантом паперовий примірник дозволу й зачекав. Той незграбно підняв його і схилив голову набік під утрируваним кутом, тримаючи документ наввисячки — наче якусь голоіграшку, яку треба роздивлятися знизу. Здавалося, ніби він щось бурмоче собі під носа.

— Якісь проблеми, коменданте? — тихо запитав я.

Він опустив руку і сперся на лікоть, помахавши переді мною дозволом. Його людське око за теліпанням паперу раптом видалося яснішим.

— Навіщо вона вам потрібна? — так само тихо запитав він. — Маленька Таня-дряпушка. Що вона для Клину?

Я з несподіваною холодністю замислився, чи не доведеться мені вбити цю людину. Це буде нескладно; звісно, я, мабуть, вкраду у дроту всього кілька місяців, але ж є сержант за дверима та ополчення. Голіруч я був їм не рівнею, а ще я досі не знав, на які параметри запрограмовано робовартових. Цю холодність я виразив голосом.

— А це, командире, стосується вас навіть менше, ніж мене. Мені треба виконувати свої накази, а вам тепер свої. Вардані у вас під вартою чи ні?

Але він не відвів очей, як сержант. Можливо, його стимулювало щось із глибин залежності, якась стримана образа, яку він виявив у собі, полетівши завдяки дроту по спіралеподібній орбіті довкола власного стрижня. А може, це був єдиний шматок граніту, вцілілий від його колишнього «я». Він не збирався піддаватися.

В очікуванні я напружив і розслабив праву руку в себе за спиною.

Його підняте передпліччя різко впало на стіл, наче підірвана динамітом вежа, і документ вилетів з його пальців. Моя рука блискавично витягнулася і прип’яла папірець до краю столу, поки він не впав. Комендант видав негучний сухий гортанний звук.

Якусь мить ми обидва мовчки дивилися на руку, що тримала папірець, а тоді комендант розвалився у кріслі.

— Сержанте, — хрипко проревів він.

Двері відчинилися.

— Сержанте, витягни Вардані з вісімнадцятого буду й відведи її до шатла лейтенанта.

Сержант віддав честь і вийшов; на його обличчі відобразилося схоже на ефект наркотику полегшення: рішення було прийнято за нього.

— Дякую, коменданте.

Я й собі віддав честь, забрав зі столу паперовий дозвіл і повернувся до виходу. Я вже майже дійшов до дверей, аж тут він знову заговорив.

— Популярна дамочка.

Я озирнувся.

— Що?

— Вардані, — він стежив за мною з блиском в очах. — Ви вже не перший.

— Не перший хто?

— Менш ніж три місяці тому, — говорячи, він посилював струм у лівій руці, і його обличчя судомно засіпалося. — В нас стався невеличкий наліт. Кемпісти. Вони здолали периметрові машини та пролізли всередину, з дуже навороченою технікою, зважаючи на їхній стан у цих місцях.

Із протяжним зітханням він мляво захилив голову на вершечок спинки крісла.

— З дуже навороченою технікою. Зважаючи на… Те, що вони прийшли… По неї.

Я зачекав, коли він продовжить, але він лишень похитував головою з боку в бік. Я завагався. На землі на мене з цікавістю поглянули двоє бійців ополчення. Я підійшов до комендантового столу та обхопив його лице обіруч. Його людське око закотилося — зіниця плавала біля верхньої повіки, наче повітряна кулька, що б’ється об стелю кімнати, в якій уже давно догоріла вечірка.

— Лейтенанте!

Вигук долинув зі сходів за дверима. Я ще секунду подивився на збайдужіле обличчя. Він кволо дихав крізь напіврозтулені вуста, а один кутик його рота неначе зморщився в усміху. На периферії мого поля зору миготів рубіновий вогник.

— Лейтенанте!

— Йду.

Я відпустив голову — хай перекочується —