Читати книгу - "Темний шлях, Анні Кос"

Глава 1.2

***

У дорогу рушили за тиждень. Лонхат наполіг на великому супроводі, і, на подив і розчарування Йорунн, Ейдан його підтримав. Дорога була довга, між містами лежало не менше двох днів кінного шляху. А тут ще й Лід вирішив їхати не основним трактом, а звернути до узбережжя Внутрішнього моря. Тут степ різко обривався, йдучи вниз на добру сотню метрів і залишаючи перед лінією води широку, більш ніж на два перегони, піщану рівнину. Напівпорожні землі зі жменькою розсипаних подалі один від одного селищ.

Йорунн подобалися ці місця. Її зачаровували широкі лимани та дрібні заплави. Навесні та восени вони набирали води та ставали яскраво-червоними від водоростей, а влітку покривалися блискучою скоринкою солі. Береги густо поросли очеретом і осокою, а біля самої води — рогозом та колючим жожоголовником. Хвилі, прикрашені білими гребенями, мірно котилися на пісок, а висохлі волоті очеретів розгойдувалися, вторячи руху прохолодного осіннього вітру. Солоне дихання наповнювало повітря свіжістю, і навіть погода, що різко зіпсувалася, не змогла зіпсувати настрій мандрівникам.

Схоже, Лід спеціально повів загін цією дорогою, щоб сестра могла сповна насолодитися красою узбережжя. І Йорунн насолоджувалася. Вона відкинула хутряний каптур і підставила обличчя під удари вологого вітру. Довге розпущене волосся миттєво набрало вологи й сплуталося, на одязі блищали краплі води й крихти солі. Іноді дівчина заплющувала очі та дозволяла коню мчати по своєму розумінню. Розумна Крісгі, почувши настрій господині, радісно притупувала: їй теж подобався різкий вітер та м'який білий пісок під копитами.

— Це особливе для мене місце, — пояснила Йорунн Ейдану, який нагнав її. — Ми були маленькі, коли батько возив нас на узбережжя. Грали в прибої, бігали піском, збирали черепашки й навіть допомагали рибалкам розплутувати сіті. А потім Ліду виповнилося десять, і його відправили до твого батька. Я страшенно сумувала і весь час просила відпустити мене до брата, аби вчитися військовій справі, як було заведено у хольдингів за старих часів. Дивно, як батьки погодились? Адже знали, що ми повернемося лише за чотири роки.

Йорунн ковзнула поглядом по хвилях, що виглядали у хмарний день сірим і зеленим:

— Мама завжди казала, що мене тягне до моря не просто так, що це поклик крові, що я маю прислухатися до нього, адже конунг Хольд приплив у Великий степ саме морем.

— Цікаво, що змусило його втекти з дому? Нелегко кинути все, до чого звик, і вирушити шукати кращої долі десь далеко.

—  Легенда каже, що він шукав родючі землі. Тому й уклав союз із рибальськими поселеннями, знайшов більше вигоди у дружбі, ніж у завоюванні. Степ виявився щедрим до нього і дуже скоро став справжнім домом. Його нащадки перейняли багато місцевих традицій, поріднилися з кочівниками та, здається, забули, ким були лише триста років тому. Про наше минуле тепер нагадує лише титул правителя та світлий колір волосся та очей.

—  Хіба? Ще обряди, мова, військові традиції, морські торгові шляхи, – заперечив Ейдан. — І човни, і…

— Ми втратили дух свободи,— перебила дівчина. — Так, ми відтіснили кочівників на північ, надсилаємо торговельні кораблі на схід і споряджаємо обози на південь, але майже нічого не знаємо про землі на заході. Насамперед хольдинги не боялися подорожей та відкриттів, що ж змінилося? Адже там теж живуть люди, там розкинулася Золота імперія, впевнена, що в ній є, на що подивитися і чому повчитися. Ти бував там хоч раз?

— Це дуже далеко, — Ейдан заперечливо похитав головою. — Мої володіння межують лише із володіннями лісових племен. За лісами — пагорби та скелі, дикі місця, нічия земля на кілька днів ходу. Далі гори, а за ними вже Золота Імперія. Про ті землі тобі розповідала твоя матінка? То були її рідні місця?

—  Ні, —  Йорунн знизала плечима і видавила з себе посмішку. — Вона ніколи не говорила про свою батьківщину, може, й сама її не знала. Але вона збирала легенди: про степ, про пустелі, про гори, часто співала напівзабутими мовами. Смішно, я вже майже не можу згадати її обличчя, а легенди в'їлися в пам'ять. Напевно, через їхню незвичайність. В одній говорилося, що Внутрішнє море колись було прісноводним озером, а протоку до великої води створив розгніваний бог, що розколов землю ударом сокири. В іншій — про магію, духів та дорогу з нізвідки в нікуди, і що починається вона в горах на заході.

—  Ти в це віриш?

—  В дорогу? Або у магію? — вона задумливо торкнулася браслета на руці. —  Не знаю, Ейдан. Що, якщо вона таки існує? Якщо цей світ набагато більший за той, про який ми чули? Думаю, я хотіла б з'ясувати це і побачити, що ж там, за обрієм.

Надвечір втомлений і замерзлий загін зупинився в невеликому рибальському селі, чим добряче переполошив місцевих жителів. Однак несподіванка, з якою мандрівники наскочили до господарів, з лишком викупалася щедрістю, жартами та гарним вином. Коли сонце закотилося за обрив, що темнів вдалині, люди конунга і рибалки вже співали пісні біля вогню в найбільшому будинку села.

Лежаків на всіх не знайшлося, тому спали на підлозі, на розкладених шкурах. Йорунн, заплющуючи очі, раптово подумала, що саме цієї похідної простоти їй не вистачало протягом минулого року.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно