Читати книгу - "Будь зі мною , Анна Пахомова"

- Так а чому відмовились проходити огляд у патрульних? – уточнив він у Волкова, закінчивши писати.

- Не довіряю, - коротко відповів Антон.

- Наполягаєте на здачі крові? Знаєте, що результати доведеться чекати три дні?

- А є альтернатива? – Антон вже зрозумів, що своє посвідчення він сьогодні не забере. Внутрішній параноїк вголос кричав, що навіть тимчасове вилучення посвідчення адвокат колишньої дружини виверне перед судом я доказ Антонової недбалості.

- Пройдіть тест на приладі «Драгер», - лікар кивнув в бік тумбочки. – Результат миттєвий, похибка до однієї тисячної відсотка. Ви ж не виглядаєте як п’яничка. Навіть як людина, яка сьогодні пляшку пива випила, не виглядаєте. Повірте моєму досвіду, я таких людей за сто кроків бачу.

- А свідки? – Волков зирнувся на патрульного, Рєзнівка, здається. Мельник залишився в автомобілі.

- З Вами дівчина, - лікар кивнув на Віру, яка обперлась плечем об одвірок, і спостерігала за всім від входу.  – Зараз ще когось запросимо.

Антон завагався, але зрештою кивнув лікарю. Треба стримувати параноїка в собі.

- Я пив каву сьогодні, в неї друг підлив коньяк. Невдалий такий жарт, - зітхнувши пояснив Антон. – Я зробив ковток. Це покаже на приладі?  

Сержант показово зітхнув, і зробив жест рука-обличчя. Типу, і трапляються ж такі дурні на дорозі, що через ковток кави змушують їхати через пів міста в лікарню.

- Звісно що ні, є допустима норма вмісту алкоголю в крові, - лікар відкинувся на стільчику, і розмахуючи ручкою, як вчитель указкою став пояснювати. – Алкоголь є майже у всьому, що ми вживаємо. Фрукти перезрілі, чи навіть той самий кефір. Або ліки.  Є допустима доза, до двох десятих проміле. То, що дмухаємо?

- Дмухаємо, - погодився Волков. Ні, він звісно не жалкував, що приїхав сюди, довіри до портативного пристрою в патрульній машині, та ще й без свідків, у нього не було.

Пристрій очікувано показав допустиму в межах норми, наявність алкоголю в видихнутому з легень повітрі. І вже за мить, поставивши підписи на папірцях і журналі огляду, Волков і Віра опинились на вулиці.

Патрульні на диво їх дочекались, і запропонували підвезти назад до залишеного автомобіля.

- Нам все одно в той квадрат патрулювання повертатись, - пояснив Мельник.

Назад їхали мовчки. Волков відчував себе поруч з Вірою не в своїй тарілці. Він вже встиг її добряче роздивитись. Тоненька як вербова лоза, ніжки затягнуті у вузькі джинси, які обліплюють гарненький задок, як друга шкіра. А коротенька шкіряна куртка тільки підкреслює її фігуру. Не дивно що Жидкін на неї око поклав. Дівчина була розкішною, свіжою, збуджуючою.  В голові не вкладалось, що вона комплексує через якийсь шрам.

Антон боровся з бажанням покласти руку їй на стегно. Її коліно торкалось його стегна, і він не міг зосередитись на інших думках, окрім цих відчуттів. Тепер, коли ситуація з патрульними вирішилась, і на нього накотило полегшення, вже ніщо не відволікало його від Віри і її магічного впливу на його тіло. Аромат її парфумів здавалось перебивав запах освіжувала повітря, і змушував Антона робити глибші вдохи.

Двигун його джипу м’яко забурчав, автомобіль прогрівається, а Волков нарешті залишився з Вірою на одинці.

- Я чекаю пояснень, - подивившись як вона пристібає пасок безпеки промовив Антон. Здається більш різко, ніж хотів. Віра сіпнулась, подивилась на нього з-під вій:

-  Ви ж пили ту каву, - твердо відповіла вона Антону. – Я боялась, що тест буде позитивний.

- Твої страхи виявились перебільшеними, - сухо відповів їй Антон. – І на майбутнє, у мене вже є адвокат, яка здатна захистити мої інтереси. Тому краще не сунься туди, на чому не розумієшся.

Він хотів сказати зовсім не те. Ну приблизно того змісту – не любив Волков коли незнайомі люди лізли в його справи. Але вийшло якраз так, різко і по директорському, як він звик. Віра кивнула, і відвернулась до вікна. Натиснула кнопку на паску безпеки:

 - Я мабуть піду, Антоне Павловичу, я і так вам купу труднощів доставила, - її голос звучав рівно. А в душі піднімалась і опадала атомна бомба. Вона ж і правда дуже хвилювалась за нього. А по факту виявилось, що тільки плуталась під ногами. – Тут не далеко, на тролейбусі доїду.

- Віро! – Антон відчув себе ніяково. Ба більше, він відчував себе негідником. – Куди ти? Пізно вже вештатись самій.

- Нічого не пізно, - до горла підступав комок. Треба було на свіже повітря, подалі від його території.

- Я сказав - сядь! – Волков майже крикнув. Провів рукою по волоссю, не знаючи як сказати, що йому соромно. Віра обм’якла в кріслі. Перестала смикати нещасний пасок, який все не піддавався. Антон нарешті взяв себе в руки:  – Пробач. У нас був непростий вечір. Давай я просто відвезу тебе додому.

- Як скажете, Антон Павлович, - Віра відвернулась від нього.

Антон виїхав на дорогу, зосередився на дорозі. А на  душі шкребли коти. Він почував себе винним, і розумів, що дівчина його не пробачила. А тепер ще й боятиметься. Та хіба не того він хотів, ще кілька годин тому? Тримати дистанцію з нею. Змусити її триматись від нього подалі. Не порушувати субординацію. Але ж чому так важко тоді в грудях?