Читати книгу - "Спокута"

до Роббі. Тоді не доведеться підніматися нагору. Але їй було неприємно й спекотно, тож хотілося спершу перевірити свій вигляд у великому дзеркалі в позолоченій рамі над коминком. Проте якщо він обернеться — Роббі зараз стояв спиною до будинку й курив,— то побачить усю кімнату. Нарешті скінчивши з квітами, вона випросталася. Тепер друг її брата, Пол Маршалл, може повірити, що квіти просто пхнули до вази так само недбало, як і зірвали. Вона розуміла, що немає сенсу складати букет, не наллявши до вази води, але таки склала: не могла втриматися, щоб не почати переставляти їх, адже не всі люди здатні діяти правильно, логічно, особливо на самоті. Мати хотіла бачити квіти у себе в кімнаті, й Сесилія була щаслива прислужитися. Воду беруть на кухні. Але там Бетті збиралася сьогодні приготувати обід і була в грізному гуморі. Не тільки маленькі хлопчики, Джек-сон і П'єро, були налякані, але й найняті помічники з села. Уже навіть до вітальні долинали приглушені й сердиті окрики, брязкіт каструль, що вдарялись об плиту з неприродною силою. Якби Сесилія пішла на кухню зараз, їй довелося б лавірувати між розпливчастими материними інструкціями та лихим настроєм Бетті. Певна річ, ліпше вийти надвір і набрати води з фонтана.

Одного разу, коли Сесилія була ще підлітком, до батька приїхав друг, який працював у Музеї Вікторії й Альберта,— прибув спеціально для того, щоб роздивитися вазу, та проголосив її цінність. Це була справжня майсенська порцеляна роботи великого митця Гьорольдта[4], який розмалював цю вазу в 1726 році. Вона, безперечно, належала королю Августу. Хоча ця ваза коштувала незрівнянно дорожче, ніж будь-що у будинку Таллісів (усе решта — здебільшого сміття, зібране дідом Сесилії), Джек Талліс хотів, щоб шедевром користувалися — у пам'ять про брата. Вазу не ув'язнили під склом. Якщо вона пережила війну, то, за міркуваннями родини, переживе й усіх Таллісів. Дружина не вельми заперечувала. Щоправда, незалежно від цінності вази й пов'язаних з нею асоціацій, Емілі Талліс не надто її жалувала. Її розпис — мальовані китайці, що зібралися в саду навколо столу, на торжестві, а довкруж — декоративні рослини і неправдоподібні птахи,— все це наче шарпало жінці нерви й пригнічувало її. Шинуазрі[5] взагалі здавалося їй нудним. У самої ж Сесилії не було своєї певної думки, хоча іноді дівчина запитувала себе, скільки може коштувати така ваза на аукціоні «Сотбіс». Вазу шанували не завдяки майстру Гьорольдту — не за його вправну технологію поліхромних емалей, не за синьо-золоті переплетення химерного орнаменту,— а в пам'ять про дядька Клема, про порятовані ним життя, про те, як він опівночі перейшов річку вбрід, і про його смерть лише за тиждень до перемир'я[6]. Квіти, особливо польові, здавалися належною даниною.

Сесилія обіруч стиснула холодну порцеляну, стоячи на одній нозі: другою вона розчахнула подвійні двері навстіж. Підставивши обличчя під яскраве світло, вона відчула теплу пару, яка підіймалася від нагрітого каміння, наче дружні обійми. Дві ластівки вимальовували піруети над фонтаном, і пісенька вівчарика-ковалика пронизувала повітря в крислатій тіні гігантського ліванського кедра. Квіти гойднулися від леготу, лоскочучи їй обличчя, коли вона перейшла терасу й обережно переступила три крихкі сходинки, які вели на гравійну стежинку. Зненацька Роббі озирнувся на звук її наближення.

— Я надто замислився,— почав був він пояснювати.

— Не скрутиш мені одну зі своїх большевицьких цигарок?

Він викинув свою цигарку, підняв бляшанку з куртки, яка лежала на моріжку, і пішов разом із Сесилією до водограю. Якийсь час вони мовчали.

— Чудовий день,— зітхнула вона.

Він дивився на неї вражено й недовірливо. Між ними щось відбувалося, і навіть їй довелося визнати, що банальна заувага про погоду прозвучала не без лукавства.

— Як «Клариса»? — Роббі, скручуючи папірець із тютюном, дивився на свої пальці.

— Нудно.

— Не можна так говорити.

— Пора їй уже на щось зважитися.

— Так і буде. І стане краще.

Вони вповільнили ходу, потім зупинилися, щоб він докрутив цигарку.

— Краще б я читала Філдинга,— сказала Сесилія. І відчула, що бовкнула дурницю. Роббі дивився через парк і корівник на дубовий гай, що ріс уздовж річкової долини, де вона зранку пробігала. Мабуть, Роббі бачить у її словах підтекст, який натякає на її смак до повнокровного і чуттєвого життя. Звісно, ніякого підтексту не було, і вона перебувала в повному сум'ятті, не знаючи, як усе пояснити. Вона подумала, що їй подобаються його очі — незмішане поєднання помаранчевої і зеленої барв, яке у сонячному світлі здавалося ще більш крапчастим. І їй подобалося, що Роббі такий високий. Цікава комбінація для чоловіка — інтелект і кремезність. Сесилія взяла цигарку, і він підніс сірника.

— Я розумію, про що ти,— сказав він, коли вони пройшли кілька ярдів до фонтана.— У Філдинзі більше життя, але, порівняно з Ричардсоном, психологічно він грубіший.

Вона поставила вазу на нерівний виступ східців, які вели до камінної чаші. Менше за все Сесилії хотілося вченої дискусії про словесність вісімнадцятого століття. Вона не вважала Філдинга грубим, а Ричардсона — тонким психологом, проте не збиралася сперечатися, вибудовувати захист, аргументацію, напад. Вона втомилася від цього, а Роббі диспути лише розпалювали.

Натомість вона сказала:

— Сьогодні приїде Леон, ти знаєш?

— Так, чув. Це грандіозно.

— З ним приїде друг, Пол Маршалл.

— Шоколадний мільйонер. О ні! І ти приготувала йому квіти?

Вона всміхнулася. Чи не удає він ревнощі для того, щоб приховати, що насправді відчуває саме їх? Вона більше його не розуміла. Їхнє спілкування розладналося ще в Кембриджі. Там і не могло бути інакше. Вона змінила тему:

— Тато каже, що ти хочеш бути лікарем.

— Я над цим подумую.

— Любиш студентське життя?

Він знов одвернувся, але цього разу всього на секунду; коли ж знову глянув на неї, вона помітила натяк на роздратування. Може, її слова звучали поблажливо? Вона знову побачила у нього в очах помаранчеві й зелені цятки, схожі на іграшкові кульки, якими бавляться хлопчики. Коли Роббі заговорив, голос його звучав надзвичайно люб'язно.

— Я знаю, тобі ніколи не подобалося таке, Сі. Але як ще можна стати лікарем?

— Про це й мова. Ще шість років. Навіщо воно тобі?

Він не образився. Це лише вона вичитувала підтекст, хвилювалася в присутності Роббі й дратувалася своєю поведінкою. А він сприйняв її питання всерйоз.

— Ніхто не дасть мені роботу ландшафтного дизайнера. Я не хочу викладати, не хочу ставати