Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я ще навіть не бачив його, — признався Кібернетик. — Дістатися до нього просто неможливо. Всі автомати вирвано зі стояків. Схоже, що порозтягати все це залізяччя зможе тільки двотонний кран. Захисник лежить на самому споді.
— Але ж хоч яку-небудь зброю ми все-таки повинні мати! — вигукнув Кібернетик.
— У нас є електрожектори.
— Мені цікаво, чим ти їх зарядиш.
— А хіба в рубці нема струму? Був же ж, коли ми летіли!
— А зараз нема. Мабуть, в акумуляторному відділенні сталося коротке замикання.
— А чому електрожектори не заряджені?
— Інструкція забороняє перевозити їх зарядженими, — неохоче буркнув Інженер.
— Чорти б ухопили цю ін...
— Перестань! — осік його Координатор.
Кібернетик відвернувся й знизав плечима. Лікар вийшов. Інженер приніс зі своєї каюти легкий нейлоновий рюкзак і заходився натоптувати в його кишені пласкі бляшанки з недоторканним запасом. Тим часом повернувся Лікар, тримаючи в руці короткий оксидований циліндр, що закінчувався штуцером.
— Що це? — зацікавився Інженер.
— Зброя.
— Що за зброя?
— Усипний газ.
Інженер зареготав.
— Звідки ти можеш знати, чи можна твоїм газом усипити те, що живе на цій планеті? А головне, як ти в разі нападу збираєшся ним оборонятися — даватимеш нападникам краплинний наркоз?
— У всякому разі, якщо виникне велика небезпека, ти зможеш сам ним скористатися, — зауважив Хімік.
Усі засміялися. Лікар сміявся найгучніше.
— Цим можна усипити будь-яке створіння, котре дихає киснем, — сказав він, — що ж до оборони — дивись! — І натиснув спусковий гачок біля основи циліндра.
Тонка, як голка, цівка рідини, що моментально випарувалася, вистрелила у похмуру глибину коридори.
— Ну... за браком чогось кращого... — знизав плечима Інженер.
— Пішли? — запитав Лікар, ховаючи циліндр у кишеню комбінезона.
— Пішли.
Сонце стояло високо; воно було маленьке, далеке, але набагато пекучіше від земного. Однак не це приголомшило всіх: сонце було тут не зовсім кругле. Люди дивилися на нього крізь щілини між пальцями, крізь темно-червоний напівпрозорий папір, яким були обгорнені їхні індивідуальні антирадіаційні пакети.
— Воно сплюснуте внаслідок швидкого обертання довкола осі? — запитав Хімік Координатора.
— Так. Це дуже добре було видно під час польоту. Ти не звернув уваги?
— Мабуть... тоді... як би це точніше сказати... мене це не цікавило...
Відвернувшись від сонця, всі глянули на ракету. Циліндричний білий корпус похило стирчав з низького пагорба й був схожий на ствол якоїсь гігантської гармати. Обшивка, молочна в тіні й срібляста на сонці, здавалася непошкодженою. Інженер наблизився до того місця, де корпус ракети увігнався в ґрунт, переліз через вивернені нагору брили, що, наче комір, оточували загнаний у схил корабель, і провів рукою по плиті обшивки.
— Непоганий матеріал, цей кераміт, — сказав він, не повертаючи голови. — Якби я тільки міг зазирнути в сопла... — І безпорадно глянув угору, на випускні отвори, що чорніли над рівниною.
— Ще встигнемо, — відповів Фізик. — А зараз, мабуть, ходімо. Зробимо невеличку розвідку, га?
Координатор піднявся на вершечок пагорба. Решта заквапилися за ним. Залита сонцем рівнина простяглася навсібіч, одноманітна, гладенька, блідо-жовта; вдалині височіли якісь стрункі силуети, на які вони звернули увагу ще напередодні; при яскравому сонячному світлі було видно, що це не дерева. Небо, блакитне над головами, наче на Землі, біля обрію мало виразний зеленавий відтінок. Маленькі пір’їсті хмарки пливли майже непомітно. За компасом, надітим на зап’ястя, Координатор заходився визначати сторони світу. Лікар, низько нахилившись, носаком черевика копирсав ґрунт.
— Чому тут ніщо не росте? — з подивом сказав він.
Його відкриття всіх уразило. Справді — рівнина була гола, скільки сягав зір.
— Таке враження, ніби ця місцевість поступово вигорає й обертається на степ, — невпевнено мовив Хімік. — Там далі, на заході, — бачите он ті плями? — набагато більше жовтого. По-моєму, там пустеля, з якої вітер несе сюди пісок. Бо цей пагорб під нами глинистий.
— Ну, це ми вже, так би мовити, відчули на власній шкурі, — сказав Лікар.
— Треба накидати бодай приблизний план експедиції, — озвався Координатор. — Запасів, які ми взяли, нам вистачить на два дні.
— Небагато... води в нас іще менше, — зауважив Кібернетик.
— Воду доведеться економити, поки не знайдемо її тут; якщо є кисень, то має бути й вода. Я думаю, почнемо ось із чого: здійснимо кілька прямолінійних вилазок від нашої бази, віддаляючись щоразу на таку відстань, яка потім дасть нам змогу спокійно і без зайвого поспіху повернутися назад.
— Максимум тридцять кілометрів в один бік, — зауважив Фізик.
— Згоден. Ідеться тільки про щось схоже на попередню розвідку.
— Стривайте, — сказав Інженер, який досі стояв за кілька кроків од товаришів, ніби поринувши у невеселі думки. — Чи не здається вам, що ми поводимося так, наче в нас не всі дома? Ми зазнали аварії на невідомій планеті. Нам пощастило вибратися з корабля. Замість того, щоб узятися за найголовніше і всі сили вкласти в ремонт, полагодити те, що можна, відкопати ракету й так далі, ми робимо якісь вилазки, без зброї, без будь-яких засобів захисту, не маючи ніякісінького уявлення про те, що нас тут може чекати.
Координатор мовчки слухав його, обводячи очима решту товаришів, які стояли довкола. Всі були неголені, триденна щетина надавала їм дикуватого вигляду. Інженерові слова, мабуть, справили враження, однак ніхто не озвався — здавалося, всі чекали, що скаже на це Координатор.
— Шестеро людей, Генрику, ракету не відкопають, — мовив той, обережно зважуючи кожне слово, — і ти це чудово знаєш. У теперішньому нашому становищі запуск найпростішого агрегату потребує часу, який ми не здатні навіть визначити. На планеті є життя. Однак ми нічого про неї не знаємо. Навіть не встигли облетіти її перед катастрофою. Ми йшли від нічної півкулі й через фатальну помилку потрапили в газовий хвіст. Падаючи, досягли лінії термінатора. Я лежав біля екрана, що тріснув останнім. Бачив, — принаймні мені здавалося, що я це бачив, — щось схоже на... місто.
— Чому ти нічого не сказав про це нам? — повільно запитав Інженер.
— Так, чому? — підхопив Фізик.
— Бо я не певен у цьому. Навіть не знаю, в якому напрямку його шукати. Ракета оберталась. Я втратив орієнтацію. І все ж таки є шанс, хоча й
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Едем, Станіслав Лем», після закриття браузера.