Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

— Привіт, хлопче! — безтурботним тоном звернувся він до Гордона (Флексман усіх називав «хлопцями»). — Як життя-буття?

— Паскудно, — коротко відповів Гордон.

Спустившись вниз, Флексман з турботливим виразом обличчя поклав свою пухку руку на плече Гордона.

— Тримайся, друже, тримайся! Вигляд у тебе, як у небіжчика. Я їду зараз в Кричтон. Гайда зі мною!

— Не можу, мушу працювати.

— До біса роботу, ну ж бо! Що хорошого тут на тебе чекає? Вип’ємо по келиху, офіціантку за задок ущипнемо.

Гордон вивільнився від руки Флексмана. Як і всі коротуни, він ненавидів, коли його торкаються.

Флексман вичавив із себе кислу посмішку, типову для людей його конституції. Він був дуже товстий. Штани обліплювали його опасисті стегна так щільно, що, здавалося, от-от тріснуть. Та, звісно, як решта товстунів, він себе не вважав гладким. Жоден пузань у світі ніколи в житті не скаже про себе «товстий», а скористається замінниками, яких є ціла купа. Найчастіше такі люди кажуть про себе «огрядний» чи, ще краще, «пишний». Під час знайомства з Гордоном Флексман збирався було описати себе як «пишного» чоловіка, та пильний погляд Гордона збентежив його, і він віддав перевагу «огрядному».

— Визнаю, хлопче, я набрав кілька зайвих кілограмів. Та в цьому немає нічого страшного, — сказав він, провівши рукою по животу. — Це ж людська плоть. На ногах тримаюся міцно, та й моторний нівроку. Але, певно, можна сказати, що я «огрядний».

— Як Кортес, — відповів Гордон.

— Кортес? Який Кортес? Це той, що мандрував горами Мексики?

— Так, саме він. Він був огрядним, але зір мав, як у яструба.

— Це ж треба! Пригадую, як дружина колись казала мені те саме: «Джордже, в тебе такі очі! Зір, мов у яструба». Та це було ще до весілля, сам розумієш.

Зараз Флексман з дружиною жили окремо. Якось «Королева гігієни» несподівано озолотила всіх своїх торгівельних представників тридцятьма фунтами і відправила Флексмана разом з двома його колегами у відрядження до Парижа, щоб просувати нову помаду «Природна спокуса» у різних французьких компаніях. Флексман не вважав за потрібне ділитися новиною про премію з дружиною. Звісно ж, у Парижі він насолоджувався життям на повну. Навіть зараз, три місяці по тому, у нього щоразу, як він згадував про ту подорож, починала слина котитися. Він якось ділився з Гордоном пікантними подробицями. Десять днів у Парижі з тридцятьма фунтами — і жодного слова дружині! От бісів син! Та, на жаль, хтось таки проговорився, тож вдома на Флексмана чекала розплата. Його дружина просто у нього на голові розтрощила декантер для віскі — їхній весільний подарунок, який вони зберігали чотирнадцять років, і разом з дітьми подалася до матері. Так Флексман і опинився у вигнанні на Віллоубед-роуд. Та він де дозволяв собі сумувати з цього приводу. Треба просто перечекати — таке вже траплялося й раніше, і то не раз.

Гордон зробив ще одну спробу проскочити повз Флексмана і піднятися сходами нагору. Однак проблема була в тому, що глибоко в душі йому кортіло піти з ним. Йому потрібно було випити, а на саму лише згадку про Кричтон в горлі геть пересихало. Та це було неможливо, у нього катма грошей. Флексман поклав руку на бильце сходів, перегородивши Гордонові дорогу. Товстун симпатизував йому. Вважав його «розумником», а це в його очах прирівнювалося до блаженних якостей. Крім цього, Флексман не любив залишатися один, навіть на той короткий час, що потрібен був, аби дістатися пабу.

— Ну ж бо, ходімо, хлопче! — наполягав він. — Тобі потрібен келих «Гіннесу», щоб підзарядитися. Ти ще не бачив нової лялечки, яка тепер працює там у барі. Просто персик!

— То ось чому ти так вирядився, — без жодних емоцій мовив Гордон, кинувши погляд на жовті рукавички товстуна.

— Еге ж, ти б її бачив! Не дівчина, а персик! Попеляста блондинка, і знається на жіночих секретиках — навіть не сумнівайся. Вчора подарував їй «Природну спокусу». Знав би ти, як вона терлася біля мене своїм задком! Аж серце затьохкало! О, хлопче!

Флексман облизав губи. А тоді вхопив Гордона за талію, наче офіціантку з бару, і міцно притиснув до себе. Гордон відштовхнув його. На мить бажання піти з ним до бару перехилити чарчину стало таким нестерпним, що він майже піддався йому. Заради кухля пива! Він практично відчував, як піна розливається в його роті й котиться горлом униз. Якби ж він тільки мав гроші!

Йому б вистачило семи пенсів — на пінту. Але що з того? Грошей немає. Не можна дозволяти комусь платити за твою випивку.

— Та дай же мені спокій, заради Бога! — роздратовано вигукнув він і, не обертаючись, пішов нагору.

Насунувши на голову капелюха, Флексман з ображеним виглядом рушив до дверей. Гордон усвідомлював, що таке трапляється не вперше — останнім часом від відкидає всі дружні пропозиції. Звісно, річ у грошах. Як можна бути товариським і вести світське життя, коли в кишенях вітер гуляє. Він аж заціпенів від почуття жалю до себе. Його душа линула до бару в Кричтоні: ароматний запах пива, вечірні вогні, веселі голоси і теревені за барною стійкою. Гроші, бісові гроші! Вони ніяк не йшли йому з голови. Гордон приречено підіймався смердючими темними сходами нагору, уявляючи, що там на нього не чекає нічого, окрім самотини в холодній кімнаті.

На третьому поверсі кімнату винаймав Лонергайм — похмурий кістлявий чоловік без віку і расової належності, що скидався на ящура. На життя заробляв продажем пилососів — тридцять п’ять шилінгів на тиждень. Гордон завжди намагався якомога швидше проскочити повз його двері. Лонергайм був одинаком, який зовсім не мав друзів і якому страшенно бракувало компанії — настільки, що варто було зупинитися бодай на мить, як ця істота виповзала зі свого мороку і буквально впивалася в тебе кістлявими кінцівками, намагаючись затягнути досередини і замордувати своїми байками про дівчат, які не встояли перед його чарами, та про колег, яких вдалося обійти на повороті. В його жалюгідному лігві всюди валялися недоїдки — шматки черствого хліба з маргарином. Останнім з тих, хто винаймав житло в цьому будинку, був механік, що працював у нічні зміни. Гордон бачив його