Читати книгу - "Саджо та її бобри, Сіра Сова"

Все, що без догляду валялось па підлозі — мокасини, тріски чи інші речі,— вони починали тягати по підлозі з кутка в куток. Згодом, коли бобренята підросли, з ящика біля пічки почали зникати дрова. Звірята переносили дрова до свого сховку, розтинали гострими зубами на волоконця і встеляли ними свої завжди охайні й чисті постелі. Чи впустить хтось якусь одежину на підлогу і не підніме зразу — вона тут-таки зникне в бобровій хатці. А то звалять віника і тягають по кімнаті. Взагалі дрова й віник були їхніми улюбленими іграшками. Мабуть, звірятам подобався шум, який можна було робити цими речами.

Але найбільше вони любили боротися. Ставши на задні лапи й міцно обхопивши ручками шию супротивника, вони намагалися повалити одне одного. Це було важко, бо широкі хвости та перетинчасті задні лапи правили їм за добру опору. Звірятка напружувалися, штовхалися, бурчали, пихкотіли, аж доки одне, втративши рівновагу, починало задкувати, а друге з усієї сили натискало на нього. Іноді той, хто відступав, переходив у наступ; тоді борці починали рухатися в протилежному напрямку. Так, взад-вперед і кружка, ходили вони паче у вальсі, і це тривало годинами. Боротьба супроводжувалась бурчанням та стогонами, пихкотінням і зойками, тупотом лапок і ляскотом хвостів. Нарешті хвіст того, що саме відступав, підгинався і борець валився на спину. В ту ж мить боротьба припинялась, і обидва пустуни кидалися навтіки. Все це виглядало дужё кумедно, і діти не могли надивитися на бобренят.

Галасливі бої, "гра на дуду", "шпагоковтання", жеб— ри коло столу, викрадання дров, метушня часто тривали до пізньої ночі. Дуже потішна була ця пара, з ними ніколи було нудьгувати.

Але навіть їм іноді набридали веселощі. Тоді вони притихали і, притиснувши передні лапки до грудей, загнувши хвости вперед, мовчазні й непорушні, мов мишки, спостерігали, придивлялися, слухали, ніби намагаючись збагнути смисл навколишнього життя. Коли приходив такий настрій і бобренята завмирали, як дві коричневі статуетки, Саджо ставала біля них навколішки й розповідала казку, махаючи в такт пальцем перед їхніми носами, паче диригент перед оркестром. Вони сиділи, слухали, водили поглядом за пальцем, а потім починали кивати й хитати головами — вгору— вниз і з боку в бік, як завжди роблять бобри, коли бувають задоволені,— а потім так трясли всім тільцем, що перекидались і качалися по підлозі, от ніби зрозуміли казку і тепер давляться сміхом (Це реальний факт, як і всі описи поведінки тварип у цій книжці. Ручні бобренята реагують таким чином на дії добре знайомої людини. Дикі бобри висловлюють один одному свої почуття таким та багатьма іншими незвичайними способами) .

ПІепіен, боячись втратити свою чоловічу гідність, у таких випадках тримався осторонь, однак в душі йому хотілося хоча б на мить забутися й побавитися разом з Саджо. Таки часто оця його дорослість не давала йому щиро повеселитися.

Іноді звірятка тужили, починали разом скімлити, сховавшись у своїй темній маленькій хатці, і Саджо, що все згадувала свою маму, знала, чому плачуть малята; вона брала їх на руки й тихо наспівувала колискову. Бобренята тулилися до неї та одне до одного, немов боялися розлучитись, припадали носиками до її теплої ніжної шиї, і помалу переставали скімлити; глибоко зітхнувши й щасливо щось бурмочучи, вони

засинали. Адже вони були малими безпритульними сиротами, ці потішні пустуни; вони полюбили дітей мисливця так, як любили батька й матір, що їх втратили, але не могли забути.

Особливо Чікені любив Саджо. Чікені був слабший за Чілеві, тихішим і ніжніший. Веселун Чілеві належав до тих, що живуть заради насолоди, вважають життя одним довгим жартом. А Чікені часто охоплювала печаль, і він тихо страждав де-небудь у куточку. Тоді його треба було взяти на руки, приголубити. Вночі, коли Чілеві мирно хропів, розлігшись у своїй комірці, Чікені, бувало, виходив і скімлив під ліжком Саджо і не заспокоювався доти, доки дівчинка не клала його біля себе. Коли в нього траплялись якісь неприємності, наприклад, обпікав носика біля печі або програвав у боротьбі, то він прибігав до Саджо, щоб пожаліла. І дівчинка завжди жаліла його, слабшого, сідала біля нього на підлозі, а звірятко видиралося їй на коліна й лежало там, заспокоєне й щасливе. А Чілеві приходив, тільки втомившись від пустощів. Зітхаючи, він умощувався біля Чікені й затихав, захоплено згадуючи, яких збитків наробив цього дня. Саджо сиділа тихо, боячись поворухнутися, поки бобренята самі захочуть злізти.

Тепер їх стало легко розрізняти. Чілеві був міцніший, сміливіший і завзятіший, такий собі розбишака, якому подобалося стукатися лобом об ніжки стола, впускати речі собі на лапку, або падати в ящик з дровами. Цікавий, мов папуга, він пхав свого носа де треба й де не треба. Якось Чілеві видерся на край відра з водою, залишеного на хвилину без нагляду, і стрибнув туди, сплутавши, очевидно, його з пірналкою. Відро з грюкотом перевернулося, навсібіч полетіли бризки. Всі були здивовані, а бешкетник — найбільше. Та хоч який він був витівник, а вмів також віддано любити й ходив скрізь за ІПепіеном (коли, звичайно, не займався чимось іншим), немов Чікені за Саджо. Так само він не переносив розлуки з Чікені. Брати всюди ходили разом, дибаючи одне за одним чи пліч-о-пліч. Коли під час таких прогулянок хтось десь відставав, вони негай— но починали кликати й шукати одне одного. Зустрівшись, вони хвилинку сиділи тихо, притулившись голівками і вчепившись одне одному в хутро. Та задумливий настрій скоро минав, і все закінчувалося боротьбою — цими кумедними турнірами вони відзначали чи не кожну радісну подію.

І Саджо часто думала, як жорстоко було б їх розлучити.

Розділ VII

Торговець

Зрештою настав день, коли Велике Перо сказав дітям, що бобренят слід випустити на волю. Вони підросли, стали міцними й жвавими, і діти побоювалися, коли б їхні вихованці не заблукали десь, не загубилися. Але батько пояснив, що бобри, коли їх добре доглядати, ніколи не покинуть господарів і завжди будуть повертатися до своєї комірчини, наче до справжнього бобрового дому. Він сказав, що звірята скоро занудьгують на самоті й за годину-дві повернуться назад.

Отож одного незабутнього, чудового, хвилюючого дня прибрали перегородку, що затуляла нижню частину дверей, і бобренята вийшли надвір. Не одразу вийшли, а тільки після того, як обстежили всі кутки, принюхалися й прислухалися до всіх запахів та звуків, що чулися лише їм самим. Вони зробили дві чи три спроби, й аж тоді наважилися спуститися вниз до озера. Саджо й Шепіен супроводжували їх обабіч як охоронці.

Спочатку йшли дуже повільно, часто присідали й озиралися, чи не видно де вовків і ведмедів. Хижаками, звичайно, й не пахло, а дітей ця їхня обережність дуже тішила. Що ближче до озера, то швидша ставала хода бобренят, ось вони вже побігли підтюпцем, ось — галопом, і — плюсь! у воду, але тут-таки, мов ошпарені, вискочили на берег, чудуючись, що воно за такий великий цебер. Та скоро вони знов опинилися у воді, радісно плавали, пірнали, пищали, ляскали хвостами. "Геть-чисто справжні бобри",— сказала Саджо.

Потім бобренята почали гризти молоді тополині пагони. Вмостившись у високій траві або в очереті, вони розтинали ці прутики на маленькі шматочки і з насолодою здирали з них кору. А ще вовтузилися, борюкалися, гасали по берегу, бавилися з дітьми, стрибали у воду й вискакували звідти. Вони пхали носики в кожну щілину й нарешті знайшли внизу, під водою, порожню нору ондатри. Нора їм сподобалася, адже її колишня господиня була з ними одного зросту. Бобренята залізли в нору й почали рити. Земля летіла на всі боки й розпливалася у воді темною хмарою; крізь скаламучену воду нічого не можна було розгледіти. Бобренята довго не з'являлися, й Шепіен побрів у воду. Він запхав руку в нору, обмацав її — звіряток там не було!

— Саджо,— стурбовано вигукнув хлопець,— вони пропали!

Діти кинулися шукати — шукали в очереті, в шелюзі понад берегом... коли це чують позаду такий жалібний писк і плач: за ними з швидкістю, на яку тільки були здатні їхні коротенькі ніжки, гналися налякані Чілеві й Чікені. Звірятка подумали, що їх покинули! Напрацювавшись, вони попливли під скаламученою водою і, ніким не помічені, вийшли на берег десь в іншому місці.

Тепер малята були стомлені. Вони посідали, наче два пухнасті гномики і шкребли, гладили й чесали свої шубки, а тоді встали й поважно та урочисто попрямували стежкою до хатини. Вдома, одержавши по кусневі хліба, вони залізли в свою берестяну спальню, попоїли, а потім, притиснувшись одне до одного, заснули на приємній, сухій підстилці. Так скінчився для бобренят перший чудовий день на свободі.

Нарешті вони стали, як сказала Саджо, справжніми бобрами.

Відтоді кожного дня, як тільки відчинялися двері, малята бігли до озера. Вони знайшли на дні якусь стару діжку і годинами її відкопували. В діжці не було

дна; вони відтягли її на таке місце, яке здавалося їм найбезпечнішим. (Побачили б ви, як вони сторожко ном вийшло щось схоже на пірналку. А над пірналкою, на превелику радість Саджо та Шепіена, вони побудували кумедну боброву хатку! Тепер вони мали справжнє житло, з маленькою спальнею, підводним входом, тунелем і пірналкою. Щоправда, хатка була трохи нетривка й поганенько помазана, але годилася для життя.

озиралися навкруг,— можна було подумати, що місцевість кишить драконами.) Вибравши місце, бобренята поставили діжку стійма на рівні з берегом. Таким чи

Тоді вони назбирали купу прутиків — молодих пагонів тополі та верби, і влаштували напроти виходу пліт-годівницю. Все було так, як у дорослих бобрів, тільки набагато менше. Звичайно, у воді всі ці прутики швидко псувалися, та й літо ж — рано ще робити припаси, і хитка споруда не дуже захищала від дощу. Та їм це все було байдуже. В хатині людей на них завжди чекала тепла постілечка, і хліба там було вдосталь, а в особливих випадках їм діставалась ложка а то й дві варення,— кожне мало навіть спеціальну тарілочку для солодощів.

Як на свій вік, бобренята мали багатенько всякого добра. Вони могли б обійтись без кумедної хатки, без плоту-годівниці на воді, але ж як цікаво було будувати, підтинати молоді деревця, бавитися мулом (мабуть, набагато цікавіше будувати хатки з мулу, ніж ліпити з нього пиріжки), і взагалі робити все те, що так люблять робити бобри.

Саджо та Шепіен майже весь час були коло своїх улюбленців, з цікавістю стежили за ними, часто їм допомагали.