Читати книгу - "Художник хиткого світу, Кадзуо Ісігуро"

нині. Коли заходиш досередини, насамперед вражає контраст між шинквасом, освітленим теплим посвітом низько підвішених ламп, і рештою кімнати, що ховається в напівтемряві. Більшість її відвідувачів віддають перевагу сидіти коло рундука в цьому острівці світла, і це створює в барі затишну, душевну атмосферу. Я пригадую, як того літнього вечора схвально обвів поглядом заклад, і нині, попри всі ті пертурбації, які змінили довколишній світ, заклад пані Кавакамі тішить мене так само, як і тоді.

Однак усе інше змінилося до невпізнаваності. Тепер, ступивши за поріг бару пані Кавакамі, може скластися враження, що ви щойно випивали десь на самому краю цивілізації. Зусібіч, хоч куди оком кинь, розкинулася руїнна пустеля. Лише тильні сторони декількох вцілілих будинків вдалині нагадують про те, що ви перебуваєте неподалік центру міста. «Руїни війни» — так їх називає пані Кавакамі. Проте я пам’ятаю, як гуляв навколо цього кварталу невдовзі після капітуляції, й багато з цих будинків досі ще стояли. І «Мігі-Хідарі» був на місці, хоч і з вибитими через вибухи вікнами і частково просілим дахом. І я пригадую, як подумки запитував себе, проходячи повз ці зруйновані будівлі, чи вони колись іще зможуть повернутися до життя. А потім якось уранці я там проходив і побачив, що бульдозери вже все зрівняли з землею.

Отож тепер та частина вулиці — це суцільне розвалище. Безперечно, влада має на це місце якісь плани, та ось уже три роки не видно ніяких змін. Після дощу вода невеликими калюжками збирається між битою цеглою й там застоюється. Як наслідок, пані Кавакамі довелося поставити протимоскітні сітки на вікна, хоч і малоймовірно, що такі зміни приваблюватимуть клієнтів.

Будинки по той бік вулиці, де розташований бар пані Кавакамі, таки вистояли, проте більшість із них видаються закинутими; будівлі обабіч її бару, наприклад, уже давно пустують, і їй від цього трохи лячно. Пані Кавакамі любить нам повторювати, що якби раптом розбагатіла, то залюбки купила б ці будівлі і розширила б свій бар. Але поки грошей у неї катма, пані Кавакамі чекає, коли туди хтось заселиться; вона б навіть не заперечувала, якби там відкрилися такі ж бари, як і в неї — будь-що, тільки б не жити, наче посеред кладовища.

Якби вам випало вийти від пані Кавакамі, коли вже западають сутінки, ви, мабуть, захотіли б затриматися біля виходу й оглянути понівечений простір, що розкинувся перед вами. Можливо, вам вдалося б розгледіти в напівтемряві цілі гори битої цегли і потрощених дощок, а ще подекуди шматки труб, що стримлять із землі, наче бур’яни. А потім, якби ви пройшлися повз чергові гори уламків, то помітили б, як у світлі ліхтарів виблискують численні маленькі калюжі.

Коли ж, діставшись підніжжя того пагорба, на якому стоїть мій дім, ви зупинитеся на Мості Сумнівів й озирнетеся назад, на залишки нашого колишнього кварталу насолоди, то, якщо сонце ще не повністю сховалося за обрій, можливо, зможете розгледіти ряд старих телеграфних стовпів — досі не поєднаних дротами, — що зникають у сутінках уздовж тієї дороги, якою ви щойно прийшли. І, може, ви помітите темні скупчення птахів, які незручно всілися на верхівках тих стовпів, наче очікуючи, коли ж натягнуть дроти, на яких вони колись сиділи, що смугуватимуть небо.

Зовсім недавно я стояв якось увечері на цьому маленькому дерев’яному містку і побачив, як удалечині над руйновищем піднімаються два стовпи диму. Можливо, це робітники продовжують виконувати якусь безкінечно повільну державну програму; чи, може, діти бавляться в якусь недозволену гру. Та чомусь ці стовпи диму на фоні неба навіяли на мене меланхолію. Вони скидалися на погребальні вогнища на якомусь покинутому похороні. «Живеш, наче посеред кладовища», — як каже пані Кавакамі; і справді, якщо згадати всіх тих людей, які колись тут юрмилися, то з нею стає важко не погодитися.

Але я відійшов від теми. Намагався пригадати деталі візиту Сецуко минулого місяця.

Як я, напевно, вже казав, Сецуко, гостюючи в нас, більшість першого дня збула на веранді за розмовами з сестрою. Десь уже під вечір, коли мої доньки занурилися в жіночі балачки, я, пригадую, пішов шукати внука, який кількома хвилинами раніше побіг углиб дому.

Я саме йшов садовим коридором, аж почувся важкий глухий удар, від якого весь будинок аж здригнувся. Розхвилювавшись, я поквапився до вітальні. У цю пору доби наша вітальня здебільшого лежить у тіні, і після залитої сонячним світлом веранди моїм очам знадобилося кілька секунд, щоб переконатися, що Ічіро там немає. Відтак почувся ще один удар, а потім ще і ще, і голос Ічіро, який викрикує щось на кшталт «Вйо! Вйо!» Ці звуки долинали з сусідньої кімнати, в якій стояло піаніно. Я підійшов ближче, на хвильку прислухався і тихенько відсунув перегородку.

На відміну від вітальні, у цій кімнаті було багато сонця впродовж усього дня. Вона наповнювалася променистим, яскравим світлом, і якби була трішки більшою, то могла б стати ідеальним місцем для сімейних трапез. Був період, коли я використовував її для зберігання своїх картин і художнього начиння, але тепер, окрім німецького піаніно, в кімнаті майже нічого не було. Поза всяким сумнівом, саме тому, що ця кімната не була заставлена всіляким непотребом, мого внука тягнуло сюди так, як і раніше на веранду; бо, заглянувши в кімнату, я побачив, як Ічіро скаче долі, гупаючи ногами, і, наскільки я зрозумів, вдає з себе вершника, що мчить на коні безкраїми просторами. Позаяк він був повернутий до мене спиною, Ічіро не відразу зрозумів, що за ним спостерігають.

— Оджі! — повернувшись, сердито вигукнув він. — Хіба ти не бачиш, що я зайнятий?

— Вибач, Ічіро, я не хотів.

— Я не можу зараз гратися з тобою!

— Вибач мені. Але я почув, як весело ти граєшся, й вирішив тебе запитати, чи можна я постою і подивлюся.

Ічіро на мить роздратовано глянув на мене, а тоді знехотя мовив:

— Добре, заходь. Але сиди тихо. Я зайнятий.

— Авжеж, авжеж, — з усмішкою сказав я. — Дуже дякую тобі, Ічіро.

Мій онук не зводив із мене гнівливого погляду, поки я пересікав кімнату і всідався біля вікна. Напередодні ввечері, коли Ічіро з матір’ю до нас приїхали, я подарував йому альбом і набір кольорових олівців. І тепер я помітив на татамі той самий альбом і кілька розкиданих олівців навколо нього. Бачив, що на перших кількох аркушах щось намальовано, і вже було збирався підняти альбом і роздивитися ближче, та цієї