Читати книгу - "Шафа (збірка), Ольга Токарчук"

як старці божі – сильні, впевнені у собі, пихаті та дурні. А зараз, коли лежать вони так у своїх ліжках після днів, повних справ, грошей, екскурсій, закупів, важливих зустрічей, і не можуть заснути, а коли вдивляються в складний орнамент шпалер на стіні, їхні стомлені очі починають помічати в тому ритмічному візерунку якусь рису, дірку, непослідовність. Вони починають бачити там подряпину, побляклість, той різновид пилюки, який не вдається зітерти, бруду, що не можна змити. В такі моменти килими лисіють, як Хворі жінки, а в довершеності тюлевої фіранки ховається випалена цигаркою дірка. Атлас подушок розлазиться на рубцях, іржа добирається до клямок та залізних обрамлень. Ребра меблів стираються, плутаються торочки на шторах. Тоді плед втрачає свою пружність і слабне від старості. Смердить пилюкою. Я навіть знаю, що ці люди тоді роблять. Вони встають, трясуть головою і випивають чогось міцного чи ковтають снодійну таблетку. Лежать із закритими очами, лічать баранів, аж поки сон визволяє їх від загрозливих думок. Ранком ця хвиля з ночі видається їм нереальною і не відрізняється від болісних снів. Чи хтось не бачить часом?

Стою, зіпершись на двері ванни. Праця закінчена. Хочеться курити.

Маю зараз на вибір дві кімнати: 228 і 229. Зважуюсь на 229, кабалістична сума цифр якої виходить

Тринадцять

Це цифра надміру і обману, саме таким є те мешкання, позаяк 229 має свої властивості: притягує, обіцяє, несе несподіванки. Само по собі ніби подібне до інших: з правого боку – ванна, короткий коридор і все решта: ліжко, накрите коричневим покривалом, шпалери з відтінками сірого, квітчасті штори, комод і дзеркало. А однак справляє враження більш порожнього, аніж всі інші. Тут чую своє власне дихання, бачу свої долоні, набубнявілі від води, менше відбиваюсь випадково в дзеркалах. Завжди, коли входжу до цієї кімнати, нерухомію від напруги. Минулого тижня мешкала тут пара коханців, може, молоде подружжя. Зім'яли ліжко, порозкидали рушники, порозливали шампанське. Позоставались після них жовті плями на простирадлі, величезний кошик квітів, свідчення любовних присягань. З жалем повинна була його викинути. Цю кімнату важче довести до стану нагальної готовності, бо має вона своє обличчя. Приймає людей із наміром. Підозрюю, що після першої проведеної у ній ночі вона ловить їх в свої тенета, непокоїть снами, затримує надовше, збуджує спрагу і розладнує плани. Два тижні тому його мешканці забули закрутити крани в ванній. Вода вилилась на коридор, залила пухнасті килими, підмила золочені шпалери. Налякані гості стояли, загорнуті в простирадла, а персонал бігав з ганчірками.

– Нічого не сталось! Нічого не сталось! – повторював Запата, викручуючи мокрі ганчірки, але його обличчя говорило інше – що сталось щось жахливе – дурні, бездумні люди піднесли руку на готель “Capital”.

І завжди для таких подій є, власне, 229.

Та кімната – інша, це точно. Думаю, що знають про це у приймальні, бо частіше доводиться їй зоставатись пустою. Весь рух скеровують на кімнати з меншими номерами, на початок коридору, щоб було ближче до ліфта, ближче до сходів, ближче до світу.

Коли кімната залишається порожньою, я мушу лише перевірити, чи все у ній гаразд, чи не зібрався пил на меблях, чи працює кондиціонер. Роблю це особливо ретельно. Розгладжую покривала, перевіряю краї дерев'яної панелі, провітрюю, а потім сідаю на хвилину на крісло і вслухаюсь у власне прискорене дихання. Кімната оточує мене собою, обіймає. Це найніжніша ласка без дотику, так може пестити тільки замкнений простір. У такі моменти я чітко відчуваю, що моє тіло існує і заповнює до краю рожево-білу уніформу. Відчуваю комірець на шиї і холод замка-блискавки між грудьми. Відчуваю, як шнурки фартушка тісно підперезують мою талію. Відчуваю свою шкіру: як вона живе, парує, має свій запах, і відчуваю волосся, як воно легко торкається вух. Люблю тоді встати і побачити себе в дзеркалі, і ніколи не було так, щоб не дивувалась. Невже це я? Це я? Торкаю пальцями обличчя, натягую шкіру на щоках, примружую очі, сильніше стягаю гумкою волосся. Такою собі, зрештою, снюсь – завжди в дзеркалі, завжди з іншим обличчям.

Стою і мрію викупатись в стерильно чистій ванній, витертись тими білими теплими рушниками, а потім витягнутись на бронзовому покривалі і слухати в спокої, як дихаємо – я і кімната, кімната і я.

Але сьогодні 229 замешкана, і на клямці висить табличка, що кімната готова до прибирання. Відкриваю своїм ключем двері і входжу, тягнучи За собою коробку з засобами для прибирання, і зупиняюсь вельми здивована, бо кімната не порожня. За письмовим столом сидить чолов'яга над клавіатурою поїероок'а. Відшуковую голос, перепрошую і хочу вийти, думаючи, що то помилка, що той чолов'яга помилково повісив табличку. Він, однак, запрошує усередину, просить пробачити та не зважати на нього.

Це часом трапляється. Я дуже цього не люблю. Мушу тоді поспішати і робити своє на очах у гостя. Тепер гість стає господарем, а я гостем. Вічний порядок перевернуто догори ногами. Моє прибирання вже не всевладне, небагато значить. Кімнати не розраховані на прибираючого і гостя – перешкоджаємо одне одному. Мушу швидко і зграбно перестелити величезне двоспальне ліжко, яке для цього треба відсунути від стіни. Не вистачає місця. Чолов'яга, що сидить за комп’ютером, – достатня перешкода в справному стеленні. Вже знаю, що не люблю його. Він разюче живий.

Найперше стягаю брудне простирадло і наволочки з чотирьох подушок. Кладу перше чисте простирадло і, щоб його розгладити, мушу обійти навколо відсунутого ліжка. Відчуваю, що чоловік спостерігає мною. Не маю сміливості подивитись на нього, щоб не зустріти його погляд. Мусила б усміхнутись, він би про щось запитав, мусила б відповісти. Намагаюсь робити справу тихо, не шелестіти. Зараз. стелю друге простирадло і протискуюсь між меблями, підкладаючи під матрас його краї. Коли проходжу повз витягнуті ноги чоловіка, вся напружуюсь, щоб не торкнутись їх, і поспішаю, дуже поспішаю. Чолов'яга тепер уже дивиться на мене явно. Відчуваю це. Ті його витягнуті ноги – то провокація – перешкоджають мені і знесмілюють. Через поспіх і хвилювання мені робиться гаряче. Напружені м'язи литок болять, коли піднімаю тяжкий матрац. Тепер вдягаю подушки в чисті наволочки. Щось мені не вдається, подушка вислизає з рук, падає на підлогу. Перечіплююсь через неї і втрачаю рівновагу. Падаю просто в погляд зацікавлених очей.

– Ти іспанка? – питає.

– О ні, ні.

– Єврейка?

Заперечую.

– А звідки ти?

Відповідаю, а він виглядає розчарованим. Вкладаю подушки і берусь за покривало. Він дивиться із зацікавленням, як я