Читати книгу - "Вікна застиглого часу, Юрій Павлович Винничук"

приніс вузлик золота, яке йому подарував знайомий перед смертю. Дзюньо потихеньку спродував коштовності й купував харчі. Так вони й вижили. А по війні Гершель знову повернувся у свою старезну халупу, в якій на нього не чекала жодна жива душа, крім сімейства тарганів. І Гершель не став їх виганяти, вони йому не заважали, вигулькуючи тільки в сутінках та претендуючи винятково на недоїдки. Чимось вони нагадували йому і його народ, загнаний за дроти, що тільки вночі наважувався прокрадатися поза межі гетто в пошуках харчів.

Особливий привілей мали павуки, які вільно собі розселялися по стінах і вікнах, заволікаючи павутиною геть усі кутки і щілини, а в ній борсалися зелені тлусті мухи, поступово перетворюючись у щось безформне і висушене.

А ще у Гершеля була сухоребра кляча, яку він запрягав до воза і виїжджав вимінювати різне шмаття, натомість пропонуючи виліплені з глини свищики у формі когутиків або коників. Часто він садив мене поруч себе і давав у руки батога, я кричав:

– Гайта! Вісьта! Вйо! Трррр! – і батіг весело цьвохкав у повітрі, а кляча хвицала копитами і трусила гривою.

Коли я прийшов до старого, то застав його на городі серед височенних зелених пагонів бобу, на кожному з яких рясніли грубі, завтовшки з мою руку, стручки. Від молитов, які промовляв Гершель, городина проростала настільки буйно, що в кропі я міг заховатися з головою, а на велетенському соняхові звив собі гніздо бузьок. Одна лише біда, що не тільки городина набирала незвичних велетенських розмірів, а й бур’яни і комахи, які в них мешкали. Отже, потрапивши у ці хащі, можна було наразитися на атаку якої-небудь розбзиканої бабки чи зварйованого стриконика. Тому я не наважувався ніколи забрідати сюди і гукав господаря знадвору.

Старий з оберемком стручків мовчки пошкандибав до хати і так само мовчки заходився їх лущити. Робив це дуже спритно своїми восковими кістлявими пальцями. Світло-зелені зерна завбільшки з яйце лунко падали до баняка.

– Слава Йсу, – сказав я і, вмостившись біля нього, почав помагати.

– Ти добрий хлопець, – сказав Гершель. – Але таргани теж добрі. Нічого мені злого не зробили. Чому я маю віддавати їх тобі на поталу?

Він володів однією незбагненною здатністю – читати чужі думки. Всі вже звикли, що він завше починає розмову першим, і ніхто не дивувався.

– Таргани вірять у мене, – продовжив старий. – Я для них і Господь, і цар. Я владарюю справедливо, і в них нема ані найменшого заміру скинути мене з престолу. Бо ж недурно і бен Азай сказав: «Намагайся сповнити добрий учинок, хоч би й зовсім дрібний, але тікай від гріха, бо один добрий учинок породить наступний добрий учинок, а гріх породить наступний гріх, і тоді як платою за добро є добро, то платою за гріх є гріх».

– Так написано в Торі? – спитав я, бо вже чув від Гершеля про цю велику книгу.

– Так написано в Торі, – кивнув він. – А щоб ти знав: нема на світі нічого, про що б не було бодай згадки в Торі.

– Невже там є й про тарганів?

Гершель рвучко кинув зерна бобу в баняк і прорік таким голосом, яким либонь звертався Мойсей до своїх вірних:

– Чи я тобі мушу встати з крісла, – я, старий, хворий чоловік, – та піти принести Тору, аби показати, де там пишеться про тарганів?

– Ні, не треба, я й так вірю. Але тарганами моя бабця лікує хвороби. Хіба для вас таргани важливіші за людей?

– Сказано в Талмуді у книзі «Бава Камма»: «Ліпше бути серед переслідуваних, ніж серед переслідувачів». А в книзі «Шаббад»: «Милосердя для звірят – це наказ Святого Письма». Таргани повірили в мене і моляться до мене. То чи можу я зрадити їхню віру? Як я можу кинути свій народ на мученицьку смерть? Таргани – це мій народ! – і старий Гершель підняв догори свої кістляві руки. – Вони теж відчувають біль і радість, любов і розпач. Коли я тільки уявлю собі, яких мук вони мусять зазнати, потрапивши на розпечену бритванку твоєї бабусі, залиті живцем оливою, негодні виборсатися, мені хочеться віддати себе замість них. Беріть мене! Крайте на плястерка! Заливайте оливою, смальцем, бурячаним квасом, кисляком, горілкою, скипидаром! Настоюйте в бутлях, цідіть через панчохи і прикладайте до ран і виразок! Старий Гершель – то є екстракт! Лік проти глупоти і сказу!

Я нахилився над почорнілими стручками бобу, і здавалося мені, що то не боби я вилущую зі стручків, а жовті кістки з сухих пальців Гершеля.

Він поклав руку мені на голову, погладив і зітхнув:

– А зрештою, що ти можеш знати про тарганів, щоб судити, хто з нас важливіший – ми чи вони? Може, ми власне і є найзвичайнісінькими тарганами, нерозумною комашнею, що уроїла собі в голову, наче вона наймудріша? А ті, малі й упосліджені, кому судилося жити вічно по запічках, ховатися від переслідувачів і здобувати насущний, ризикуючи власним життям, – може, вони якраз і є справжніми істотами мислячими?…

Хвильку помовчав, примруживши очі, і продовжив:

– Жид нігди нікого не заб’є. Так само, як птаха не буде плавала, а риба літала. Та й чого йому когось убивати? Та й коли? Іно жидівське дитя ся народе, мусить бути восьмого дня обрізане. Іно досягне тринадцять літ, мусить на себе взяти тяжке ярмо заробітків. Іно досягне вісімнадцять літ, вже мусить вести наречену під вінець, чим накладає собі на плечі друге ярмо. Від рана до вечора бігає по світу, аби щось заробити і принести до хати. І бігає так усе життя від рання до смеркання, а не спічне доти, доки йому родина не прикриє очі черепками глиняного глечика, і не відвезуть го на цвинтар. Дайте такому чоловікові ножа до рук, а скажіть йому, аби забив! Не буде знав, як ся то робе!

Мені стало соромно за свої грішні наміри, я потупився і подумав, що таргани не такі вже й дурні, коли обрали за царя самого Гершеля. Не вибрали ані мене, ані бабуню, котра була теж не без кебети, а вибрали Гершеля.

– От бачиш, – сказав старий, – тепер ти й сам зрозумів, що то не просто дурна комашня.

По тих словах він поставив велику чавунну ринку на вогонь, хлюпнув олії і кинув кілька жмень бобу.

– Ти любиш біб? – спитав і, не чекаючи на мою відповідь, додав: – Знаю, що любиш. Але такого бобу, який уміє смажити Гершель, ти ще не їв.

Чесно кажучи, за бобом я не пропадав, але змовчав і навіть зумисне подумав: «Ах, як я люблю біб!»

– Біб люблю не тільки я. Біб любить і весь мій народ.

При цьому він театрально змахнув рукою, мовби