Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Маври, котра полюбила боярина і народила білого сина з голубими очима, однак далі гріх розгортається несвідомо. Подвійна душа Гриця – дитини чорної циганки Маври і білого боярина, зрештою, стає полем боротьби двох любовей, хоча для нього всі дівчата однакові, вони повинні мати свій розум, і ніякої вини він не почуває за собою у тому, що легковажно, хоч і щиро, признавався в любові до двох дівчат. «Як її, Мавру, не жалував ніхто, ні він сам опісля, ні чоловік, ні родичі, так і бідну Тетяну тепер і сей не жалує. От що то любов!..» – підсумовує ці колізії Мавра. Гріх затягує у свою орбіту вільнолюбиву чорняву Тетяну, виховану на фантазіях, прищеплених Маврою, і біляву Настку, яка керується передусім матеріальними інтересами і любить Гриця по-власницьки, як і заведено традиційно у сільському житті. Гріх носить із собою вічний Андронаті, і гріхом живить своє зневір'я у людей і у любов Мавра.

У повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська використовує типи характерів і колізії, які зустрічаємо у її ранніх творах. Мавра нагадує нам про гуцулку Параску з «Некультурної», яка живе самодостатньо і безгрішно високо у горах, лише іноді зустрічаючись з людьми, у близькому сусідстві з циганами. Зустріч Гриця з Туркинею у горах асоціюється з «Природою», де молода дівчина зустрічається з гуцулом у горах і де розгортається на мить драма природи і культури. У «Природі» виразно виявилося поклоніння письменниці силі природи. Героїню, дівчину з інтелігентної родини, яка тужить за чимось нездійсненним і в якої іноді прориваються інстинкти її бабці-гуцулки, приваблює фізична сила і тілесна краса гуцула: «Він був гарний і кріпко збудований, і вона любувалася ним сьогодні, як і давніше. Раз їй спало на думку, як би воно було, якби він любив дівчину, й за тим – сама не знала чому – згадалося речення: «Бути обнятою сильною рукою…» Майже за Заратустрою, який вчив не подавляти свої інстинкти, довіряти їм, вона піддається чоловічій силі і власній пристрасті цілком у суголоссі із буйною первісною природою, що заполонила весь світ наверху полонини. Таке повернення у світ первісний, прадавній символізувало владу оргіастичної природи, якій не може протистояти цивілізована людина.

Тепер, у повісті «У неділю рано зілля копала…» Кобилянська занурює читача у первісний міф і говорить про те, яку біду приносить природі зустріч з «іншим». Кобилянська також продовжує аналізувати владу материнського інстинкту. Вона, зокрема, розводить духовну іпостась матері-виховательки і біологічно-фізіологічну роль матері-породіллі. Дві матері має Тетяна у повісті «У неділю рано зілля копала…». Втративши свою рідну дитину, циганка Мавра стає другою матір'ю для дівчини – з «безграничною невгасаючою любов'ю циганки до тієї дитини, яку, вибавивши змалку, уважала майже за свою». І Тетяна «слухала насліпо всіх приказів чорної приятельки своєї» – «часто навіть проти волі самої Іванихи Дубихи». Дубиха володіє зовнішнім світом дівчини, вона є лише свідком її душевних мук, між тим коли Мавра стає співучасником драми, яка розгортається в душі Тетяни, названої нею Туркинею.

Кобилянська як письменниця була спеціально зацікавлена у ситуаціях помежівних, перехідних – у них проривається те несвідоме, що впливає на людські долі і культурні ситуації. Таким лімінальним локусом стає, наприклад, «сусідній» ліс, у якому Сава вбиває свого брата Михайла. Метафізична сила лімінального часопростору пов'язана із силою роду. Вбивство у «сусідньому» лісі страшне тим, що є загрозою для роду: там брат став убивцею свого рідного брата. Загрозливою для роду є і любов Сави до Рахіри, адже ця любов – з інцестуальним забарвленням, бо Рахіра – сестра Савина.

Ольга Кобилянська – одна з тих українських авторів, яка піднесла складні питання індивідуального і національного культурного самовизначення. Сліди після дарвінівського біологізму, з одного боку, і романтичної натурфілософії і культурософії, з другого боку, тісно переплітаються у її творах. Культурологічна утопія авторки стосується модерного європейського українства і спрямовується до поєднання духовного аристократизму і «мужицтва», природи і культури. В категоріях соціокультурних така утопія означала народження «будучності» – модерної, європейської ідентичності, шлях до якої – «пізнання своєї власної сили через призмат правдивої інтелігенції, культури, до пізнання, може, й великого призначення свого народу», як скаже Кобилянська у повісті «Через кладку». її жінки – творці і жертви такої «будучності» водночас.

Тамара ГУНДОРОВА

Царівна

Своїй матері

Марії з Вернерів Кобилянській

посвячує авторка

І

Я родилася 29 падолиста…

Старі люди і сонники кажуть, що цей день – день недолі. Може. Однак мені не хочеться в те вірити. Я рада би приглянутися кожній речі до дна, я бажала би про все ясно думати, на все ясно дивитися – адже кожна проява має свої причини й наслідки, все підлягає строгим законам, лише ми не дуже на це зважаємо. Ми не дуже доходимо причин деяких прояв, що далися би не раз змінити на добре… Ні! Ми кажемо, що все має своє призначення і так мусить бути!..

Але чого я, властиво, тут доторкнулася! Мої погляди мені звісні, а хто інший не буде дуже цікавий знати філософічні висновки молодої дівочої душі, довкола мене глухота і нудьга, а самій власні думки безнастанно пережовувати, – це і томить, і не доводить ні до чого.

Не маю нікого, кого би мої думки й чуття в який-небудь спосіб могли зайняти хоч крихітку, на одну хвилинку. Чи воно злишнє? Чи жіноче духовне життя менше цікаве, як її організм?.. Справді нічим не цікаве? Та ба! Чого захотілось!

Хто би мав мною займатися? Батька й матір утратила я в такім молодім віці, що й згадати важко, а коли дорога бабуня вмирала, мала я дванадцять років. Вуйко Іванович, гімназійний професор, і тітка (вона спольщена німкеня), при котрих тепер живу, то… та ні! Лучче не згадувати. Очі мимохіть зайдуть слізьми, коло серця заболить, стисне, і годі буде дальше писати…

Всі вони мені не раді. Відчула й пізнала я це з тої хвилини, в котрій лише зачала думати. Моє довге рудаве волосся давало кузинам та кузинкам причину до прикрих глумливих жартів та сміху. Лице моє їм «закрейдяне», а очі? Боже! Наче я тому винна, що вони для них завеликі?

– Чого це ти глядиш так перед себе, начеби перший раз світ побачила? – загомонить, бувало, на мене тітка гостро, сердито.

А я прокинуся, мов та сполохана пташка. Кров у лице бухне, серце заб'ється скоріше… Я боялася на тітку або на кого-небудь з домашніх глянути сміло, ба навіть порядно очима повести. З часом привикла я не дивитись на нікого з людей, хіба лише на світ ясний, широкий…

– Наталка ходить так, як би в неї було нечисте сумління! –