read-books.club » Сучасна проза » Високий Замок, Станіслав Лем 📚 - Українською

Читати книгу - "Високий Замок, Станіслав Лем"

165
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Високий Замок" автора Станіслав Лем. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 42
Перейти на сторінку:
ступенях неіснуючої шкали. Понад те, я був об’єктом складних процедур. Не всі з них можна визнати приємними, зокрема, важко назвати таким пиття гарячого молока з маслом. А от інгаляції становили урочисту розривку. Спершу приносили велику мидницю, до якої наливали гарячої води. Потім батько вливав до неї трохи маслянистого плину з маленької фляшечки з притертим корком і йшов до кухні, де тим часом розпікалося на вогні чавунне кружальце від кухонної плити. Відтак він приносив його, розжарене начервоно, щипцями й клав до мидниці, а моїм обов’язком було ревно вдихати клуби пари, що пашіли ароматичною олійкою. Це було гарне видовище: оце несамовите кипіння води, сичання вишневого заліза, від якого відпадала зчорніла залізна луска. А ще я користав із того, що пускав до мидниці все, що мав під рукою — то целулоїдну качечку, а то дерев’яний пенал. Маю надію, що я не симулював симптомів хвороби при їх відсутності. Утім, спокуса до цього була вельми сильною, бо коли я хворів, батько не міг ні в чому мені відмовити. Тоді й пташка в перламутровому пуделку співала для мене, і золотими окулярами з рубіновими скельцями я міг бавитися досхочу. А ще, повертаючись зі шпиталю, батько приносив так звані «пакунки» з іграшками. Без жодного перебільшення можу сказати, що, як і деякі жінки, найбільше зиску я мав, лежачи в ліжку. Завдяки одній із ангін я отримав автомобіль-ґіґант, дерев’яний лімузин, такий великий, що на ньому можна було їздити, усівшись задком на дах. Напевно, частіше, ніж справжні хвороби з їх болями й гарячкою (як-от камінь, що утворився у моєму сечовому міхурі), мене вкладали всі ці дари й розваги — через брак солодкости буття. Але так чи йнак я урешті одужував.

Здоровий, я більшість часу проводив наодинці. Охоче досліджував помешкання навкарачки, однак найкраще чомусь почувався в ролі вигаданого звіра. І так завзято віддавався тому звірячому акторству, що на колінах поробилися тверді грубі мозолі, які не зійшли навіть тоді, коли я ходив до старших класів загальноосвітньої школи.

Час описати мої огидні схильності. Я трощив усі забавки. Найганебнішим із моїх вчинків можна назвати акт знищення прегарної маленької музичної скриньки — лискучого дерев’яного пуделка, у якому крутилися під шибкою золоті зубасті коліщатка, обертаючи латунний валик з колечками так, що з цього поставали кришталеві мелодійки. Я недовго тішився тими розкошами. Серед ночі рішуче встав і не вигадав нічого іншого, як підняти скляне вічко й насюсяти всередину. Згодом я не міг пояснити моїм засмученим домашнім мотивів цього нігілістського акту. Якийсь фройдист, певно, дібрав би мені відповідний термін. У кожному разі, я побивався над онімілою музичною скринькою не менш щиро, ніж дехто з lustmorsder[16] над своєю жертвою.

Це був, на жаль, не поодинокий випадок. Я мав маленького мірошника, який, коли його накрутити, тягнув по драбинці мішок із мукою до амбару. Відтак спускався іншою драбинкою, знову підіймався, і так без кінця, бо закинуті до комори мішки тим часом з’їжджали драбинкою вниз. Я мав пірнальника в скафандрі в слоїку, закоркованому ґумовою мембраною, який, якщо натиснути мембрану, занурювався все глибше у воду. Мав пташечок, які дзьобали; каруселі, що крутилися; перегонові авта; ляльок, які перекидалися, — і все це я безжально випотрошував, видобуваючи з-під лискучої фарби коліщатка й пружинки. Магічну лампу фірми Пате з французьким емальованим когутом я мусив обробити важким молотком, хоча грубі лінзи об’єктива довго опиралися моїм ударам. У мені жив якийсь безглуздий огидний демон знищення. Не знаю, звідки він взявся, так само, як не знаю, куди він згодом подівся.

Коли я був трохи, але тільки трохи більший, то вже не зважувався отак, без причини, з невинністю дитини (бо, знати, втрачав її), ухопитися за знаряддя вбивства та нищити. Тоді я вигадував собі різноманітні причини. Мовляв, щось там усередині слід відрегулювати, направити, обстежити. Це був дешевий хід, бо я без сумніву не тільки не міг цього зробити, але й не намагався. При цьому був певен, що маю право так чинити. І коли мама бурхливо запротестувала проти забивання цвяхів у столовий креденс (я потребував гачка для залізниці), я довго й гірко на неї ображався. З кола тотального знищення була виключена лише одна лялька чоловічої статі на ймення Вітусь — хлопчина тендітний, набитий стружками, рудуватий білявець, якому я шив одяг і черевички і якого перекладали з місця на місце у помешканні аж до самої війни. Якось під час нападу непогамовної жаги я трохи його потяв, але одразу потому зашив йому дірку в животі, чи, може (не пам’ятаю), це була відірвана рука. Я багато з ним розмовляв, але той випадок ми ніколи не обговорювали.

Я не мав власного кута, отож лютував у всіх покоях потрохи. Недоїдені цукерки (оті «гоп’єси») я зазвичай приліплював під кришку стола, де з роками утворилися справжні геологічні поклади солодких окам’янілостей. За допомогою витягнутого з шафи батькового вбрання я перетворював фотелі й крісла на манекени, з великими труднощами напихаючи їм рукави скрученими газетами, а всередину пакував усе, що під руку навинеться. У сезон каштанів я намагався щось робити із тими чудовими плодами, які так мене захоплювали, що мені ніколи не було їх досить. Вони ще сипалися мені з-за пазухи, а я все пакував до кишень штанців нові. Але я пересвідчився, що гарними, лискучими, мов люстерка, каштани бувають лише на волі, бо, ув’язнені в пуделку, вони швидко морщаться, втрачають полиск, бридкішають. Калейдоскопами, які я потрощив, можна було обдарувати цілий сиротинець, хоча я прекрасно знав, що в них немає нічого, крім жменьки кольорових скелець. Проти вечора я охоче спостерігав з балкона, як темна вулиця оживає плямами світла. Не знати звідки з’являвся безшумний ліхтарник, на мить затримувався біля чергового ліхтаря, підносив свій важелик — і мала комашинка світла враз розросталася у блакитнуватий пломінчик. Якийсь час я мріяв стати ліхтарником.

З двох сил, двох категорій, які владарюють над нами, відколи ми не знати звідки приходимо на світ, значно зрозумілішою є відстань. Вона теж підлягає змінам, але сутність тих змін проста: відстань не робить нічого іншого, як зіщулюється з плином часу. Саме тому поволі змалів простір нашого помешкання, і Єзуїтський садок, і стадіон II Державної гімназії імені Кароля Шайнохи[17], до якої я ходив упродовж восьми років. Щоправда, мені було легко не помітити тих змін, адже водночас зростала моя самостійна активність. Я щодалі сміливіше ходив по Львову, і здрібніння окремих, добре знайомих мені

1 ... 6 7 8 ... 42
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Високий Замок, Станіслав Лем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Високий Замок, Станіслав Лем"