read-books.club » Сучасна проза » Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

173
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні зникомі. Сімейна хроніка" автора Валерій Олександрович Шевчук. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 111
Перейти на сторінку:
бідолашний надвередився душею, тобто в ньому ненадійно зламалась якась пружина.

Але розума мав незатемненого, розмисла чіткого, господарство вів уміло й справно, як власне, так і доручене моє. Отож пустив ті дивні слова повз вуха, вони стекли із мене, ніби вода, але кілька крапель у мені залишилося і, здається, просочилось у душу, принаймні не раз у часи меланхолії, яка до мене врядигідь приходила, ті слова проростали, наче трава – чудна синя трава, – і я на певний час заростав нею. Відтак починав розуміти, що подвиги й справді можна чинити не тільки від героїчного духу, запаленого у нутрі, тобто із військового натхнення, а часом із відчаю – в мене самого не раз таке траплялося. Цим, зрештою, і пояснювалася його душевна надвереженість, бо це майже доконаний факт: люди, прикуті, як я, до гармати, чи до мушкета, чи до шаблі, чи іншої зброї, можуть від самої зброї звільнитися, але від ланцюгів ніколи, якщо вони не згубили натуральної подоби. А брат мій, Петро Михайлович, натуральної подоби не згубив. Ось чому бажання побачитися з ним і повести щиродушну розмову стало одним із живильників мого ностальгічного настрою, бо після трансу в Долині Видіння я конечно пізнав: маю з цим братом більше спільного, як гадав, і саме він, як ніхто, міг би допомогти мені вив’язатися із того безнадійного плетива думок, які мене пожирали.

Наші Лісовичі розташовані й справді серед лісів, які обступають їх зусібіч, інколи вони розступаються, і в тих місцях сіють коноплю, жито і яру пшеницю, край той на межі із Білорусією, а люди себе від білорусів, яких звуть литвинами, та москалів одрізняють, хоч, певною мірою, відрізняють себе і від жителів Полтавської губернії, яких звуть українцями; мова їхня – ніби посередині між трьома діалектами: білоруським, великоросійським та малоруським; вони живуть у якомусь власному замкненому світі, обплетені системою давніх звичаїв, забобонів та марновірства: завивають у коноплях ляльки, чинять у хлібному зелі заломи, церкву відвідують рідко, більше вірять у чортів, лісовиків, русалок (польових, річкових та лісових), полісунів, вогняників, перелесників, диких бабів, жінок-зміїв; п’яних тут не раз водить блуд, мана, блудні вогні, чорт; сам чорт активно втручається в їхні житейські справи, він цілком неподібний до християнського диявола; серед селян є знахарі, волхви, відьми, відьмаки, зілейники, шептуни, деякі займаються любовними приворотами, забирають у корів молоко чи побільшують його, позбавляють плодоріддя чи наділяють ним безплідних, навіть волхвлять дітей, тобто відбирають хлопчиків і передають їм свою науку, замовляють від укусу змії, пристріту, зурочень і тому подібне. Навіть священики користуються обрядами, яких в інших місцях церква не вживає: покривають прихожан хрестом, ходять на певні місця із хоругвами служити молебні, а супроти марновірних звичаїв не тільки не боряться, а певним чином їм улягають. Усе це в освіченому середовищі вважається дикістю, і я також певний час так до цього ставився, але коли побував у середовищі своїх земляків (як бачить читач, ті зустрічі на мене вельми вплинули), то вперше почув про інший погляд на ці речі – це спершу мене здивувало. Так от, один із моїх земляків серйозно доводив, що всі забобони та марновірства треба вивчати, записувати казки, повір’я, пісні, оповідання, а весь отой мітичний світ – ознака багатого емоційного життя людей із непросвіченими цивілізацією душами, світ поетичний і далеко не безглуздий, бо є натуральним способом ужиття у природу, відтак віднаходиться з нею, а отже з Богом, гармонійна сполука. Мене земляк до кінця не переконав, бо й досі вважаю все те ступенем дикості та відсталості, а не багатства, але принаймні після тих розмов почав ставитися до всього не так категорично, бо кожен із нас, коли живе не у містах із здобутками прогресу, має власний дім лісу – визначення, як подано вище, біблійне, чи домом степу, чи домом гір, чи домом ланів. Таким чином, кожна хата, навіть наш поміщицький дім у селі – зосередження не тільки характерів, неподібних до інших живих розумних істот, а й певна, набута нецивілізаційно, а еволюційно скарбниця досвіду предків із їхнім світовідчуттям, відтак тут досвід індивідуальний зливається із досвідом колективним, що, зрештою, і складає поняття народу. Відтак народ і держава – не одне і те ж, держава – утворення, що може захоплювати у сферу велику чи меншу кількість народів, а народ – це колективна божа субстанція, цілком неподібна чи подібна частково до інших, що й зумовлює його автентичність у світі. Таким чином, мій батько, може, й правильно вважав, що ми як державні істоти – росіяни, але як народ росіянами ми не є, коли вважати за росіян великоросів, та й серед самих росів: малих, білих та великих різниця утворилася не менша, як подібність, коли зважати на характер, звичаї й саму природу цих утворень. Це другий джерельний струмінь, що живив мої ностальгічні настрої, бо мені цілком перехотілося блукати світами, досить на них надивився, відтак до щему в душі запраглося збагнути Дім Лісу, який збудували мої предки, сусіди наші і взагалі люди однієї зі мною природи.

Я виїхав із Лісовичів ще хлопцем, мене повіз до Петербургу мій значно старший брат Іван Михайлович, уже тоді дорослий і на службі.

Відтак, за допомогою одного із земляків Олександра Сергійовича Шульженка, і був приміщений до Першого кадетського корпусу[10], де застав ще іншого брата Семена Михайловича, який незабаром був випущений в улани. І тут уперше змушений був не так пізнати, як пережити різницю у вихованні між мною та моїми ровесниками, бо навчали нас у початках цілком відмінно: мене вчили спершу так само, як селян у школі при церкві, де головним навчителем був дяк, з тією тільки різницею, що не я ходив до школи, а школа до мене, тобто дяк вчив мене вдома. Отже я міг читати з церковного букваря, по тому пізнавав Псалтир і Часословець і тільки перед тим, як визріла думка вчити мене в Кадетському корпусі (матінка чомусь була проти того, очевидно, бажала, щоб її мізинчик виростав при ній), мене нашвидкуруч навчили читати по-російському та французької азбуки, через що спершу навчання мені йшло надзвичайно важко і мені коштувало неймовірних зусиль, щоб дорівнятись до інших, отже мусили наймати мені приватних вчителів та й старший брат Семен посильно допомагав – згодом він поліг в одній із численних битв, бувши зовсім молодим, я його гаразд так і не пізнав. І вже тоді мені вклалось у думку, що я різнюся від інших своєю природою,

1 ... 6 7 8 ... 111
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"