Читати книгу - "Помаранчевий сад, Ларрі Трамблі"

— Сміливець, який наважиться піднятися, одним-єдиним поглядом охопить усе своє життя. А ще — всю свою смерть.

Говорячи це, Сулайєд посміхався. Він запропонував хлопцям сигарети. Вони палили, сидячи всі втрьох на землі, яка, не зважаючи на затінок, розпікалася дедалі сильніше. На шиї Сулайєда виблискував піт.

— Врешті-решт, ваш дід Мунір таки мав рацію. Свого часу він посадив помаранчі з правильного боку гори. Бо по той її бік наших покійників викинули з їхніх могил. А живих убили. Їхні будинки зруйнували, їхні сади знищили. З кожним днем, що минає, наші вороги все глибше вгризаються в землю наших предків. Вони справжні щурі!

Сулайєд глибоко затягнувся сигаретою.

— Так, Амеде, і ти, Азізе, коли ви дісталися вершини, що ви побачили по той бік?

— Інший бік неба, — відповів Азіз. — Я побачив інший бік неба. Воно не мало краю. Ніби мої очі не могли досягнути тієї далини, куди сягало небо. А крізь підняту вітром пилюку я бачив удалині якесь місто, чудне якесь місто.

— То було не місто, — уточнив Амед. — Воно не було схоже на місто. У кожному його кінці стояли вежі, з яких зривались у небо блискавки світла.

— Військові бараки, ось що ви бачили. Ви бачили склади, обнесені колючим дротом. Знаєте, що там усередині? Наша смерть. Вони вже там роками її планують. Та Бог порвав мотузку вашого повітряного змія, і тепер то їхня власна смерть, яку вони там тримають.

Амед з Азізом не зрозуміли останніх слів Сулайєда і питали себе, чи той не з’їхав часом з глузду у них на очах.

— Ви знали, що бачили по той бік гори. Хто ж цього не знає? Ми вже так довго воюємо. Ви ж знали, хіба ні? І саме про це ви й сказали Галіму.

— Ні! Ми не знали!

— Не бреши!

— Мій брат не бреше! — закричав Азіз підводячись. — Він розповів Галіму, що наш повітряний змій залетів на той бік гори.

— Я просто хотів його вразити, тільки й того, — додав Амед зі сльозами в голосі. — Галім був найкращим в окрузі, коли йшлося про запуск повітряного змія. Я не зробив нічого поганого.

— Слухайте мене, ви двоє. Байдуже, знали ви чи ні. І байдуже, що ви насправді розказали Галіму. Це все не має значення. То дитячі забавки. Більше не будемо про це. Хочете знати, що насправді сталося того дня?

Сулайєд підвівся, не чекаючи на їхню відповідь, і широким кроком рушив до гори.

«Ідіть за мною!»

* * *

Вони йшли утрьох добрих десять хвилин під палючим сонцем, перш ніж дісталися підніжжя гори.

— Думаю, саме тут ви почали свій підйом на гору, щоб знайти вашого повітряного змія?

— Так, — підтвердив Азіз.

— Он там, — уточнив його брат.

— Я так і думав.

Сулайєд обійняв хлопців.

«Ви не знали, що на кожному кроці ризикували підірватися на міні. Ви ж не знали, еге ж?»

Сулайєд провів рукою по хлопчачих головах.

«Диво: ось що дійсно сталося того дня. Бог розірвав мотузку вашого повітряного змія і Бог направляв ваші кроки на горі.»

Вони мовчки повернулися на дорогу. Азіза нудило від цигарки, яку дав йому Сулайєд.

Коли вони повернулися до джипа, Сулайєд зареготав. Він схопив пляшку з водою, яка валялася біля його ніг. Вона була повною лише наполовину. Він відкрив пляшку й вилив усе собі на голову. Вода текла по його волоссю й бороді й замочила сорочку. Його сміх налякав хлопців. Він повернувся до них, демонструючи широку посмішку. У нього були гарні білі зуби, без жодної вади. Він завів двигуна. Амед не наважився сказати, що теж хоче пити. Він шукав очима, чи ще десь завалялася інша пляшка води. Та іншої не було. Сулайєд їхав назад швидше, ніж сюди. Він сказав, перекрикуючи шум джипа і вітер: «Ви хоч тепер зрозуміли, що вам удалося зробити? Ви знайшли шлях аж до того чудного міста. Ви єдині, кому таке вдалося. Усіх інших, хто намагався це зробити, посікло мінами. За кілька днів один із вас повернеться туди. Ти, Азізе, чи ти, Амеде. Ваш батько вирішить. І той, кого оберуть, нестиме на собі пояс з вибухівкою. Він спуститься аж до того чудного міста, й воно зникне назавжди».

Перш ніж залишити їх, Сулайєд додав: «Бог вибрав вас. Бог вас благословив».

Амед відразу сховався в будинку. Азіз іще довго дивився на хмару куряви, яку здійняв джип.

Відтоді, як хлопці почали очікувати повернення Сулайєда, час почав спливати незвично довго. Хвилини розтягувалися, наче зроблені з тіста. Один із братів піде на війну і висадить в повітря військові бараки чудного міста, як назвав його Сулайєд. Вони говорили про це безупину. На кому зупинить свій вибір батько? Чому один, а не інший? Азіз присягався, що не відпустить брата самого, Амед стверджував те саме. Незважаючи на свій молодий вік, вони були свідомі тої честі, якої удостоїв їх Сулайєд. Вони раптом стали справжніми бійцями.

Щоб згаяти час, вони розважалися, підриваючи себе в помаранчевому саду. Азіз поцупив у батька старого ременя, до якого привісив три невеликі консервні бляшанки, наповнені піском, щоб додати ваги. Вони носили його по черзі, приміряючи на себе роль майбутнього мученика. Помаранчі теж гралися з ними у війну. Вони перетворювалися на ворогів, нескінченні ряди воїнів, готових кидати свої вибухові плоди при найменшому підозрілому шумові. Хлопці скрадалися поміж ними, повзали, здираючи коліна. Коли вони активували детонатор — старий шнурок — під дією вибуху викорчувані дерева злітали до неба тисячами шматків, перш ніж впасти на їхні посічені трупи.

Амед і Азіз намагалися зрозуміти, що станеться, коли настане та фатальна мить.

— Думаєш, нам буде боляче?

— Ні, Амеде.

— Ти певний? А Галім?

— Що Галім?

— Так маленькі шматочки Галіма мали розлетітися повсюди.

— Ага, мабуть.

— Гадаєш, це проблема?

— Яка ще проблема?

— Піднятися туди, нагору.

— Подумай сам, Амеде. Не має значення, що відбувається на землі. Справжній Галім, цілий-цілісінький Галім уже там, нагорі.

— Я теж так вважаю, Азізе.

— Тоді чому ти так усім переймаєшся?

— Просто вчора мені наснився сон. Наш батько вибрав мене. Перш ніж піти, я дав тобі свою жовту вантажівку.

— Яку жовту вантажівку?

— Ту, з мого сну.

— У тебе ніколи не було жовтої вантажівки.

— У моєму сні