Читати книгу - "valse melancolique, Ольга Кобилянська"

А граюча сиділа, мов статуя, звернена до нас класичним своїм профілем, не ворухаючися тілом, і лише руки її мелькали по клавіатурі, мов білі листки...

Коли перестала грати, Ганнуся кинулася до неї з одушевленими похвалами.

- Ви вроджена артистка, - говорила раз по раз, стискаючи щиро її руку, - і я дуже щаслива, що ви опинилися між нами.

Вона усміхнулася і не відповіла нічого. Мабуть, була призвичаєна до подібних слів. Зате я не могла і на таке здобутися. Чулася такою дрібною й незначною перед нею, що й не находила слів на свою нижчість. Уже, щоправда, любов - великий чоловік, але й музика – не менший!

А вона сама ходила така тиха, скромна, відпихала так очевидно всю увагу, що на неї зверталася, мов прикрий тягар, що сунеться під ноги...

* * *

Була дуже мила в обходженні, легка, ледве замітна собою, але мовчалива і дуже поважна.

Усміх на її устах, що появлявся лиш рідко, був немов навіки затемнений смутком.

На питання Ганнусі про її рід, оповіла, що її батько був директором при однім великім банку і, стративши маєток, помер наглою смертю, а її мати живе при своїм браті, старім кавалері, прикована від кількох років прикрою недугою до крісла. Вона дуже боялася, щоб вуйко не оженився, чим грозив від часу до часу, бо відтак не могла б іти до консерваторії, що було б для неї тим самим, що смерть. Він утримує її й матір, і хоч вона могла б і в Відні заробляти на себе, - заробляє вже й тепер, даючи лекції музики, - то там не могла б сього чинити, бо мусила б увесь час посвятити музиці. Більше не довідалися ми від неї.

- Не можу ще схарактеризувати сього твого type antique,- сказала Ганнуся до мене, коли ми щось у тиждень чи в дві неділі осталися самі обі дома.

- З замилувань Софії бачу натуру тонкого стилю, дбалу про красу й штуку в повнім розумінні. А з другої сторони - вона для мене загадка. Байдужна на все, мов дерево. Наприклад, прошу, що то за тип? Вважаєш, яке в неї білля? Гарне і тонке, мов у графині, а її постіль іще краща. Спить, мов царівна. Коли вмивається, не забуде ніколи насипати кілька крапель найтоншої парфуми до води, але зате її верхня одіж... просто - "товпа"! Цікава я, як довго будуть іще гудзики теліпатися коло її пальта, коли пришиє кусник відорваного від сукні шнура, що наборзі пришпилила шпилькою, і коли позашиває свої рукавички!

- Се вона їх погризла, Ганнусю.

- Дивна привичка гризти рукавиці.

- Вона і нігті гризе.

- Констатую, що нервова. Лише нервові любуються в таких розривках, коли душа їх переповнена чуттям. Але, мабуть, вона наложила на свої чуття сильну упряж. Завсіди спокійна, як мармур. З крою її правильних уст гадаю, що не пристрасна; з широких скронь, що вірна; і з брів, що споюються між очима, що вміє тайну заховати...

- Який мені Лафатер найшовся! - сміялася я з неї.

- А може, я зле вгадую? От най тебе відгадаю. З уст видко, що цілувалася б з кожним хлопцем, коли б хоч трохи був гарний і, судячи з становища старих тіток і батьків, "порядний", і що ти балаклива, як сорока. З веселих очей твоїх суджу, що ти обнімала б цілий світ, та що з кожним була б зараз "запанібрата", а по руках догадуюся, що в потребі і дров нарубаєш...

Я розсміялася.

- Вже щодо рук, то воно правда, - сказала я.

- А цілий світ не обнімала б?

- Нехай і так. Добре, що в мені стільки тепла, що можу ним і інших зогріти. На те дав бог серце...

- О, розуміється! Треба борзо голівку під очіпочок пхати. Я таки кажу: царство на землі належиться все-таки тобі!

Тим закінчила всю свою критику про мене.

По якійсь хвилі, під час якої малювала пильно, обізвалася знов:

- Софія мусить мати якусь нещасливу любов. Нещаслива любов перетворює не раз людську вдачу до дна.

- Ти зараз своє! - запротестувала я, хоч те саме сказала вже давно своєму серцю.

- Що могло в її житті грати більшу роль, як любов? - говорила далі Ганнуся. - На її тлі виростає всяка сила; а коли вона вразлива, якою саме мені здається, а притім вірна, то метаморфоза готова. О, в мене гостре око, і я пізнаю зараз, хто розуміється вже на нещасті!

- Вона признає се сама, Ганнусю, що нервова; казала, що стала такою від смерті батька. Була сама коло нього, як дістав удар серця, помер майже в її руках. Потім відхорувала се. Лікарі заборонили їй навіть займатися якийсь час музикою, але що їй без музики, як казала, нема життя, то не держалася їх приказів, і грала, й грає досхочу. Казала: "Знаю і без них, що унаслідила по батькові нервову систему і його недугу, але що мені один день життя менше або більше! Не боюся смерті! З нею замовкне вся музика моїх нервів і те, що здавило їх звучність..."

- Видиш, Мартухо? - кликнула артистка, піднімаючи тріумфальним рухом руку з пензлем.

- За тим криється щось, і я довідаюся ще про се. Я страшно цікава. Що за пригода здавила "музику" її нервів?

Я здвигнула плечима.

- Але вона й так грає ще чарівно...

І справді - грала чарівно...

* * *

Запанувала цілком над нами.

Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, заголосним, занадто виявленим чуттям!

А я мовчки молилася на неї.

Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю "antique", придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без "мотивів" любила її. Ні, обох любила я.

Ніхто з них не жадав сеї любові від мене, як чогось вищого, святішого в житті, але я сама подавала її їм. І подаючи її, була сама щаслива. Жодна з них не жадала якоїсь там