Читати книгу - "Княжа Україна, Олександр Олесь"

Хоче син твій Україні

Щастя й долю принести.

Не розгнівайся на його

І в новий похід пусти.

Мед несе Дунай широкий,

Дно Дунаю - золоте,

А на березі, як квітка,

Переяславець цвіте.

Греки злото шлють до його,

Угри - коней табуни,

Чехи й ляхи сріблом, крамом

Навантажують човни.

Там я, мати, ставши паном,

Не боятимусь біди…»

І замислилась княгиня,

І сказала: «Що ж, іди!..»

І, зібравши десять тисяч

Найміцніших вояків,

Святослав Дніпром на південь,

На Болгарію поплив.

Далі військо вів степами

Серед спеки, серед злив,

Буг зустрів, Дністер широкий -

І обидва переплив.

Довго, довго йшов степами.

Ось уже й Дунай блищить,

І, як писанка, на горах

Переяславець стоїть.

Бачать: замкнуті ворота,

Тихо, пусто навкруги,

Наче з міста повтікали

Чи сховались вороги.

Ждали наступу болгари,

Ждали наступу дарма.

«Святослав не наступає:

Мабуть, сил в його нема!»

І пішли йому назустріч,

Стали битись вояки…

Вже, здавалось, Святослава

Захиталися полки,

Вже не так мечі рубають,

В’яне пісня бойова…

І із уст у Святослава

Вириваються слова:

«Вояки! Ім’я свого ми

На наругу не дамо,

Як судилося нам вмерти,

То, як лицарі, вмремо!»

Загриміли знову сурми,

Полилася знову кров…

Святослав, як лев, боровся,

І нарешті поборов.

Святослав, як лев, боровся,

І тому він поборов,

З переможними піснями

В Переяславець ввійшов.

Хто готов за край, за волю,

Скласти голову свою,

Той бував, і є, і буде

Переможцем у бою.

Поховавши свою матір,

Знов в поході Святослав:

Він іде уже на греків,

Він уже й гінців послав.

«Я зову на бій вас, греки,

Я на Грецію іду,

На лукавство й хитрість вашу

Я полки свої веду».

І сказали хитрі греки:

«Князю, ти на нас не йди,

На якусь країну іншу

Ти вояцтво поведи.

А у нас земля багата,

Ми заплатимо тобі…

Нащо будем ми сваритись

І вмирати в боротьбі?!

Скільки в тебе війська, князю,

Ти скажи нам се одно,-

І вояк твій кожний має

Зброю, золото й вино».

І, довідавшись про кількість

Святославових полків,

Греки вдесятеро більше

Виставляють вояків.

І коли на бій зійшлися,

Князя жах на мент пройняв:

«Одурили хитрі греки!» -

Гнівно крикнув Святослав.

«Вояки! Як мури стійте,

Не гасіть у серці гнів,

Не вкривайтеся ганьбою

Безсоромних боюнів!

Умремо - ганьби не буде,

Втечемо - навік ганьба!

Ще нікому не відомо,

Чим скінчиться боротьба!

Хай же сурмлять наші сурми,

Ллється пісня бойова,

Хай поляже серед бою

Перша княжа голова!..»

«Де твоя поляже, князю,

Від ворожої руки,

Там і наші хай поляжуть!» -

Закричали вояки.

І заграли срібні сурми,

І забрязкали мечі,

І земля укрилась трупом,

Кров розілляну п’ючи.

Як тікав хозарин битий,

І болгарин, й печеніг,

Так тікали й греки з бою…

Святослав їх переміг.

О, коли б бажання тільки,

Віра, сміливість, любов!

Так, як лицарі колишні,

Били б ворога ми знов.

Раз дізнались печеніги,

Що для бою час настав,

Що в Болгарії далекій

Забарився Святослав.

Наче хмари, бідний Київ

Печеніги облягли,

Загриміли всюди сурми,

Тарабани загули.

А у місті плач і стогін:

Ані вийти, ні ввійти,

Став людей косити голод,

Став в могили їх нести.

А в той час гуляє Претич

З дужим військом за Дніпром…

Та не станеш буйним вітром

І не зробишся орлом.

Полетіли б і сказати:

«Ви на волі, соколи,

А наш Київ сірим муром

Печеніги облягли».

Стали думати кияни,

Де їм лицаря знайти,

Щоб із міста на той берег

Сміло зважився пройти.

«Я піду!» - хлоп’я говорить.

«Ти ж мале ще, молоде…»

«Я піду»,- хлоп’я говорить

І з вуздечкою іде.

Вийшов з міста, в яр спустився,

Полем швидко перебіг,

Став, постояв, вийшов з гаю,

Йде, неначе печеніг.

Ось і табір, Глянув - війська,

Як тієї сарани!

Коні ржуть, реве худоба,

На триногах казани.

А на сонці сяє зброя,

Сяють, блискають списи…

Як пробитися крізь хмару,

Як пройти через ліси?!

«Де ти, Претич-воєводо,

Де ти, князю Святослав?!» -

Так собі подумав хлопець

І у когось запитав:

«Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?

Я пустив його на пашу,

Та й заснув на хвильку я…»

«Ні, не бачив… ач, роззява!

Так колись ти і в бою

Задрімаєш і за хвильку…

Стратиш голову свою».

«Треба йти питати інших…

Де ж він, лишенько моє?!

Гей ти, коню мій буланий,

Гей, озвися, де ти є?!»

Вдалині Дніпро синіє…

Хлопчик плаче, як ягня:

«Чи не бачили ви, дядьку,

Тут буланого коня?»

Ось уже і любий берег,

Хвилі весело шумлять…

Він оглянувся -