Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

холошу якраз над коліном і голосно зітхнув. Тоді ще раз увімкнув мікрофон і повідомив нову інформацію санітарам. Потім почав обережно розшнуровувати мені черевики, одначе біль був такий нестерпний, що інструктор просто розрізав шнурівки і стяг черевик. Медики занесли мене в санітарну карету, інструктор пішов за ними. Він стояв навколішки, тримаючи мене за руку, поки машина підстрибувала на вибоїнах. Я стисла зуби, щоб не заплакати.

Я почувалася воїном, тому не хотіла, щоб із моїх очей текли сльози. Але потім усе довкола почало ніби сяяти, а тоді раптом звузилося до маленького кружальця. Інструктор почав смикати мою руку, намагаючись говорити зі мною.

– Гей… ГЕЙ. Як тебе звати? Звідкіля ти?

Мені здавалося, що ось-ось виблюю, але я спромоглася прогарчати:

– Кадет Дженнінґз, Остін, Техас, сержанте-інструкторе!

Він гигикнув.

– Облиш це, Дженнінґз. З тобою все буде добре, але не втрачай тями. Ти хочеш бути пілотом, так?

Я була шокована. Звідки він знає? Гадаю, більшість із нас цього хотіла.

– Так… Чому питаєте?

– Ти ж знаєш, що, коли знепритомнієш, то це потрапить у твою справу й тобі не дозволять літати? Тому, якщо тобі боляче, просто кричи, трясця тобі в бік, і поплач уже нарешті. Це краще, ніж зомліти.

Виявилося, що зіткнення колоди з моїм коліном спричинило тріщину всієї колінної чашечки. На щастя, вона трималася купи. Однак не можна нехтувати таку травму. Треба дати суглобові спокій. Мама й тато, які забирали мене з аеропорту, трималися за руки і з жалем в очах дивилися, як я їду до них в інвалідному візку поруч супровідника авіалінії. Я вирушила на базу, щоб показати всім, яка я сильна, а тепер не могла навіть самотужки прилетіти додому. Я тоді ще не знала, що наступного року повернуся на підготовку й закінчу її в складі десяти відсотків найкращих кадетів свого класу; однак робити все мені доведеться з ушкодженим коліном. Ця травма дошкулятиме мені все життя.

Коли я їхала проходом аеропорту до багажної зони, тато скуйовдив мені волосся.

– Горошинко, не сумуй. Ти вразлива, я знаю. Та ми все одно любимо тебе, сонечко.

Моє коронне гормональне підліткове ставлення до оточення завжди нагадувало про себе найменш слушної миті. Замість дозволити себе втішити, я відвела очі.

– Дуже це мені допоможе, – пробурчала я.

З незрозумілої для мене причини я завжди поводилася з вітчимом досить грубо. Девід був неймовірний, і я любила його всім серцем, але постановила собі ніколи цього перед ним не виявляти. Може, я просто не була готова довіритися ще одному батькові.

Коли я постаршала й таки захотіла сказати, що люблю його, то вже наламала стільки дров, що вирішила зачекати до якоїсь особливої події. Я уявляла, як він віддає мене заміж і перед тим, як пройти до вівтаря, я повернуся до нього, поцілую в щоку і нарешті скажу, що люблю його. Я уявляла собі це набагато частіше, ніж можу зізнатися. Але тієї осені в мене був останній шанс, і я ним не скористалась. Увечері 5 жовтня 1997 року я була вдома у батьків – трохи прала, потім, як кожна нормальна студентка коледжу, ладнала вечерю. Я навчалася на третьому курсі й уже майже цілком відновилася після травми коліна. Воно вже ніколи не буде здоровим, проте більше не боліло так сильно.

Після вечері я допомогла прибрати на кухні, і ми всі розслабилися. Потім Девід сказав, що в нього щось для мене є, що цього року я рано отримаю різдвяний подарунок. Це було дуже на нього не схоже. З широкою усмішкою він простяг мені коробку, і я, плюхнувшись на диван, відкрила її. Мобільний телефон! Неймовірна річ, як на пізні дев’яності, – я не могла повірити своїм очам.

– Хоч за це я заслуговую на твої обійми! – сказав Девід, розвівши руки, щоб мене обійняти.

Але я не могла відірватися від телефону і, обійшовши Девіда, рушила в кімнату. Я вже вносила в телефон усі номери, які знала, і хотіла тільки одного – погратися з новою іграшкою.

– Я люблю тебе, Горошинко, – крикнув він мені навздогінці.

– Так, я знаю. Дякую, – сказала я. Тоді я востаннє бачила його живим.

Наступного ранку сорокадев’ятирічний життєрадісний щасливий Девід пішов на роботу. Я прокинулася трохи пізніше й поїхала на навчання в Остін на дев’яту ранку. Близько десятої мені в істериці зателефонувала секретарка з маминого офісу. Вона кричала, що Девід мертвий, а з мамою відбувається щось ненормальне. Здається, секретарка не розуміла: вона не просто говорить мені, що помер чоловік моєї мами. Вона повідомляє, що помер мій батько.

– Що… що ви сказали? – мені довелося повторити запитання п’ять разів.

Я розуміла, що тієї миті дуже потрібна мамі, але сприймати будь-яку іншу інформацію мій мозок відмовлявся. Секретарка сказала, що моя мама скрутилася калачиком під столом, кричить, плаче і ніхто не може до неї підійти. Я стрибнула в машину й помчала так, наче то був кінець світу, ігноруючи червоне світло й летячи на магістралі аварійною смугою.

Правду кажучи, не пам’ятаю, що було, коли я приїхала. Замість допомогти, я заціпеніла, мов зомбі. Я навіть не пам’ятаю, як ми того дня поїхали з офісу. Пам’ятаю лише, що не плакала. Не дивилася нікому в очі, ні з ким не говорила. Я їздила в аеропорт і забирала родичів, які вдавали, ніби їм не байдуже, однак сама – ні пари з вуст. Моє обличчя було незворушним; ніхто б не здогадався, що я ледве тримаюся здорового глузду.

Девід працював у компанії «Праксайр», яка постачала природний газ. Його колеги розповіли, що він перевіряв рівень газу в одній з цистерн за допомогою прив’язаного на довгу мотузку ліхтарика. Нам сказали, що це стандартна процедура – опустити ліхтарик у цистерну й виміряти, скільки мотузки на це піде. Так перевіряють рівень рідини. Очевидно, він послизнувся, коли піднімався чи спускався драбиною. Якимось чином шнур ліхтарика обмотався довкола його шиї, і він випадково повісився. Коли його знайшли колеги, то обрізали мотузку і зробили штучне дихання, але було занадто пізно. І хоч усі ми мали здогадки, як саме він упав, нічого певного ніхто з нас ніколи не дізнається. Для мене світ дуже швидко став потворним і несправедливим.

Я раптом зневірилася в щасті. Воно надто швидкоплинне, тимчасове. Мине майже п’ятнадцять років, поки я дозволю собі знову бути щасливою.

З дитинства я обожнювала один вірш – «Висотний політ» Джона Ґілеспі Маґі-молодшого. Для мене він завжди уособлював радість польоту, аркуш із ним багато років провисів пришпиленим