Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

дансингах, ані на грім духового оркестру. Але він знав про таку музику з книжок і брав гру дівчини мовби на віру, терпляче виловлюючи окремі такти простого танцювального ритму і дивуючись, що вони так коротко тривають. Тільки-но він схопить такий ритм і уява розпустить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорі звуків, що в них Мартін не міг розібратись, і уява, мов камінь, падає на землю.

На мить йому спало на думку, чи не сміється вона з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і силкувався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але він відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Знайоме розкішне почуття охопило його. Ноги йому наче перестали каменем тяжити, сам він став якийсь одуховлений. Перед очима й навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видиві. Він заглядав у невідомі порти сонцем залитих країв, блукав по базарах серед дикунів, яких ще не бачило цивілізоване око. Він відчував пряний аромат островів, як це бувало теплими безвітряними ночами на морі, а то знов уже змагався в довгі тропічні дні з південно-східним пасатом: позаду в морську блакить поринають пухнасті від пальм коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Хуткі, мов думка, виникали й зникали різні картини. Одна мить - і він мчав на дикому коні по випаленій сонцем пустелі Арізони, ще мить - і він уже дивився крізь мерехтливу млу розжареного повітря на білу гробницю каліфорнійської Долини Смерті, а то враз починав веслувати серед напівзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонці, височіли велетенські крижані гори. Ось він лежить на кораловому острові під кокосовими пальмами, слухаючи ніжний спів прибою. Ось палає синім вогнем кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум’я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. То було жагучої тропічної ночі. Вдалині, на тлі зоряного неба, вимальовувався кратер вулкану, вгорі плив блідий серп півмісяця, а низько в небі горів Південний Хрест.

Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики - вітром, який торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий і живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради неї, і ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.

Рут, глянувши на Мартіна через плече, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видіння. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились, але вони здавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не мала та душа слів для виразу свого почуття. Тільки на мить побачила вона це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна та ще Браунінга, 4 якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався їй на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і вона мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув’язненої душі, ні неотесаного парубка, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик - він потиснув їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і сказав затинаючись:

- Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього,- він розгублено глянув навколо.- До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і мені подобається...

- Сподіваюся, ви ще до нас прийдете,- сказала дівчина, коли він прощався з її братами.

Він насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов,

- Ну, що скажеш? - запитав її Артур.

- Дуже цікавий... І для нас - немов струмінь озону,- відповіла вона.- Скільки йому років?

- Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.

«Виходить, я на цілих три роки старша від нього»,- подумала вона, цілуючи братів на прощання.

 

РОЗДІЛ III

 

 

Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щипку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.

- Чудасія! - голосно вимовив він з острашливим подивом.- Чудасія! - мовив ще раз. І знов, уже пошепки: - Чудасія!

Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. Сам у мрійному екстазі, він відновлював у пам’яті щойно пережите.

Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, він рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, але яку в глибині душі сподівався колись таки зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув її руку, дивився їй в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що давали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він і гадки не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та