Читати книгу - "Невидимець, Герберт Уеллс"

ввійшов, він сунув руки в кишені і всівся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. «Так»,- каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь - пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах... вечірніх фіалок, чи що. «То підпишетесь?» - питаю. Каже, що подумає. Тоді я питаю навпростець, чи не провадить він яких-небудь дослідів? Каже, що так. І давно? Його взяла злість. «Давно, чорти б його батькові!..» - «О!» - кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме - не сказав. «Медичний?» - питаю. «А вам навіщо знати?» Я перепросив його. Він зверхньо пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав рецепт. П’ять складових частин. Потім поклав його й відвернувся. Працював він у кімнаті з відчиненим вікном, і протяг здмухнув папірець. Він помітив - щось полетіло. Кинувся до каміна, та ба! Папірець згорів, тільки попіл витягло в димар. Тут він безнадійно махнув рукою.

- Ну й що?

- А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка,- носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько. Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнеча, видима крізь дірку в рукаві. «Боже!» - скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

- Ну й що?

- Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув його назад у кишеню. «Я розповідав, здається, що рецепт згорів?» - і запитливо кахикнув. «Слухайте,- питаю,- як ви рухаєте цим порожнім рукавом?» - «Порожнім рукавом?» - «Авжеж,- кажу,- порожнім».- «А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?» Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці окуляри на очах не наженуть страху на будь-кого! «Так рукав, кажете, порожній?» - питає. «Звичайно»,- відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німотно втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводить руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. «Ну, що ж,- кажу відкашлюючись,- там нема нічого». Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно - ось так - простягає руку, поки від рукава до мого обличчя залишилось не більше як шість дюймів... Якось моторошно дивитись, коли до вас наближається порожній рукав... І тоді...

- Ну й що?

- Щось, немов великий і вказівний палець, стискає мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

- Але ж там не було нічого! - майже істерично вигукнув Кас.- Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув із кімнати...

Кас умовк. Сумнівів не було - лікар справді не на жарт перелякався. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевенького хересу, яким частував його добрий вікарій.

- І коли я вдарив його по рукаві,- вів далі Кас,- враження в мене було точнісінько таке, якби я вдарив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо дивлячись на Каса.

- Надзвичайна історія,- сказав містер Бантінг. Вигляд у нього був серйозний і глибокодумний.- Справді, надзвичайна історія,- з притиском повторив він.

 

V. КРАДІЖКА У БУДИНКУ ВІКАРІЯ

 

 

Відомості про крадіжку в будинку вікарія ми маємо головним чином від нього самого та його дружини. Трапилось це в день традиційного в Айпінзі клубного свята. Перед світанком місіс Бантінг раптом прокинулася - їй здалось, ніби двері їхньої спальні відчинились і зачинилися знову. Спершу вона не будила чоловіка, а, сівши в ліжку, стала прислухатися. Вона ясно чула, як хтось босими ногами вийшов із суміжної кімнати й коридором іде до сходів. Переконавшись, що в домі хтось чужий, вона зараз же тихенько збудила містера Бантінга. Той, не запалюючи світла, надів на ніс окуляри, одяг жінчин пеньюар, взув купальні капці і вийшов на площадку біля сходів. Він цілком виразно почув, як унизу хтось порався коло письмового столу в його кабінеті, а потім там хтось чхнув.

Містер Бантінг повернувся до спальні, озброївся кочергою, найпевнішою зброєю, що була,- і якомога тихіше спустився вниз, а місіс Бантінг вийшла на сходи.

Було близько четвертої ранку, і нічна темрява вже розсіювалась. У коридор пробивалося бліде світло, але двері кабінету зяяли непроникним мороком. Скрізь було тихо, тільки ледь чутно поскрипували східці під ногами містера Бантінга та ще чувся легенький шурхіт у кабінеті. Потім щось клацнуло, шухляду письмового столу було висунуто, і зашелестіли папери. Хтось вилаявся, черкнув сірником, і кабінет освітило жовтувате світло. Містер Бантінг уже був у коридорі і крізь отвір дверей побачив письмовий стіл з висунутою шухлядою та свічку, що горіла на столі. Але злодія не було видно. Так вікарій і стояв у коридорі, не знаючи, що робити далі, а місіс Бантінг, з блідим і напруженим лицем, повільно сповзала вниз по сходах. Одна обставина додавала духу вікарієві: певність, що злочинцем був місцевий мешканець.

Вони чули брязкіт монет і зрозуміли, що злодій знайшов їхні заощадження - два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук спонукав містера Бантінга до рішучих дій. Міцно затиснувши в руці кочергу, він увійшов до кімнати, а слідом за ним і місіс Бантінг.

- Здавайся! - люто гукнув містер Бантінг і враз розгублено спинився: в кабінеті не було нікого.

І все ж таки відчуття, що в кімнаті хтось ворушиться, дедалі посилювалося. З півхвилини простояли господарі, ледве переводячи дух від подиву, і тоді місіс Бантінг, перейшовши кімнату, подивилась за ширми, а містер Бантінг зазирнув під письмовий стіл. Потім місіс