Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

— Лаври барона Мюнхаузена не дають тобі, тату, спокою, — в тон відповів батькові Володя.

Але пароплав раптом так хитнуло, що графин не встояв на столику і брязнув на підлогу. Мимо каюти хутко прогупали чиїсь поквапливі кроки. Грюкали двері, чулись неясні слова команди.

Дорошук, а за ним Володя вибігли з каюти. На трапі, який вів на палубу, вони наздогнали капітана. Той повернув до геолога спокійне, рум'яне обличчя.

— Нічого небезпечного. Нас краєчком зачепив тайфун, — сказав він. — Гадаю, що це триватиме недовго, і тайфун зовсім, зовсім невеличкий.

Проте «Сибіряк» так хитало, що встояти можна було, лише міцно тримаючись за поруччя.

Довго бути на палубі ні Дорошук, ні Володя не змогли. Дув штормовий вітер, який забивав дихання. Бризки від хвиль долітали навіть до капітанського містка і рясно кропили палубу.

— А все-таки ми з тобою мімози, — сказав уже в каюті геолог. — Втекли. А як там, на палубі, матросам?

Володя почервонів. Він відчув батькову делікатність. Мімоза саме він, Володя, і тільки він один. Хіба батька, який гинув від пекучої спраги в пустині, який купався в північних крижаних річках, можна назвати мімозою? Ні, ця назва, звичайно, стосується тільки до нього. Що батькові та буря на палубі? Він і спустився вниз тільки для того, щоб не вразити гордість свого сина.

Володя згадав, як Інга назвала його кроликом. «Кролик і мімоза. Яке зворушливе поєднання!»

Володі хотілось вискочити на палубу, підставити ураганові розхристані груди і вести «Сибіряк» назустріч грізним хвилям і нічному шторму. Образа сповнювала серце. Захотілось довести батькові, що він помиляється, що його син — не мімоза.

— Ти, мабуть, батьку, забув, що я маю перший приз з плавання? — обізвався раптом Володя.

Дорошук сів поруч сина, глянув йому у вічі і серйозно, тихо вимовив:

— Ні, Володю, я це пам'ятаю. І знаю, що мій син — комсомолець.

Пароплав повільно і важко хитався на хвилях, хоч буря опівночі стихла. Володя прокинувся і довго прислухався до тиші. Лампочка в каюті горіла тьмяно й самітно. Рівно й спокійно дихав уві сні батько. Затиснута в його спущеній з койки руці газета ритмічно тремтіла.

Володя тихо схилився над сонним. На перенісся батька сіла муха, і він легенько морщив широкий лоб і смішно ворушив губами, наче ось зараз хотів когось поцілувати.

Затамувавши подих, Володя ніжно і з цікавістю вдивлявся в рідні риси. Він любив батька пристрасно, тією глибокою, схованою в собі любов'ю, з якою задля любимої людини йдуть на велику жертву. Батько в очах юнака був відважним героєм, переможцем стихій. Мрією Володі було прийти на допомогу в скрутний і небезпечний для батька момент. У юнацьких снах він не раз витягав славетного геолога з глибокого колодязя, куди його, мовляв би, вкинули басмачі.

Він заздрив батькові і, як тільки міг, наслідував його і в рухах, і в розмовах, і в звичках. Дивлячись на мужнє батькове обличчя з веселими золотими віхтиками в очах, Володя сам почував себе твердіше, до нього припливала енергія, велика, безмежна радість. Батько спав. Легкі зморшки на лобі здавались миготливими тінями. Клинчик борідки стримів угору, назустріч синові. Володя не стримався і двома пальцями обережно взяв борідку за кінчик. Батько не поворухнувся. Син засміявся ледве чутно щасливим сміхом.

— Шановний академіку Дорошук, — прошепотів Володя, — про вас знає весь світ, але батько ви тільки мій, тільки мій…

Коли Володя вранці вийшов на палубу, його вразив колір моря. Він був ясно-зелений з безліччю ледве вловимих відтінків. Море ще не заспокоїлось, здіймалися великі хвилі, але на їхніх гребенях уже не було білого шумовиння.

— Вночі минули Хоккайдо, — сказав Володі капітан. — За Лаперузовою протокою почнуться береги Карафуто.

«Японський хвіст», згадав Володя і посміхнувся.

«Сибіряк» часто затримувався на своєму курсі — цього вимагали дослідження, які проводили гідрографи, що їхали на Сахалін разом з геологічною експедицією. Завчання «Сибіряка» було пройти з Японського моря через Татарську протоку вздовж західних берегів Сахаліну. Пароплав мав зовсім малу осадку, і капітан був певний, що навіть між мисом Лазарева і мисом Погобі, де глибина невелика, він проведе «Сибіряк», не рискуючи сісти па мілину.

Володя сприймав затримки в дорозі з потайною радістю. Чим довше в морі — тим краще. Хлопець думав про те, як він наче між іншим, скаже Інзі: «Сибіряк» ішов п'ятнадцять діб — нічого собі мандрівочка…»

Запис у щоденнику про Ригора Древетняка з його золотими самородками дуже вразив Володю.

Хлопець не мав ніякого сумніву, що казкове золоте розсипище в глухому й неприступному закутку сахалінської тайги справді існує. Хіба це не можлива річ? Адже надра сахалінських гір у серці тайги ще й досі не розвідані. Безперечно, батько знайде це розсипище, якому дадуть ім'я Ригора Древетняка, а Сахалін відтоді матиме назву Золотий острів…

Наприкінці дня трапилась подія, яка приголомшила всіх пасажирів «Сибіряка». В машинному відділі померли наглою смертю змінний машиніст, механік і його помічник. Минула всього година, як вони, веселі і здорові, стали на свою вахту. Ще п'ять хвилин тому капітан дзвякав машинним телеграфом, передаючи розпорядження машиністові, і одержав від нього у відповідь сигнал, що наказ виконано.

Кочегар, який випадково зайшов після цього в машинний відділ, застав уже там тільки три трупи. Все доводило, що смерть сталася моментально. На обличчі в механіка ще застигла усмішка — він щось розповідав веселе, і тут нагло урвалося життя; в руці машиніста було затиснуто півплитки шоколаду; обличчя молодого помічника механіка зберігало ще сліди надзвичайного подиву, наче хлопець був страшенно здивований, що отак раптом прийшла до нього смерть.

У кишені піджака механіка знайшли зелений м'яч. Володя згадав, що бачив, як механік купував цей м'яч у горбатого корейця на пристані. Всі