Читати книгу - "Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук"

у цьому мусульманському світі він, українець, лише ось-ось оговтувався, шукаючи для себе хоч рятівний камінчик у бистрині життя. Цим камінчиком

зараз для нього був Хамід, його широка усмішка, що відкривала ряд

сліпучо-білих зубів, його кругла, наголо обстрижена голова у чорній

тюбетейці з білим узором, його широке, вилицювате обличчя і променисті

очі, тепло, яке вилучало усе те, що складало його.

Раз по раз вибігала у двір і Зейнеб, коли нікого не було із сторонніх, крім

Хаміда й Данила, її обличчя завжди було закрите паранджею, тільки очі

світили часом на Данила так само променисто і чисто, як і Хамідові, і з

кількох слів, якими він перекинувся із Зейнеб, ставало йому зрозумілим, скільки Хамід розповідає сестрі про їхні розмови. Видно було, що Зейнеб

знає усе і виразно симпатизує Данилові.

Тонкий дівочий стан, гнучка постать, м'які, нечутні кроки, граційні

порухи тіла — усе лишалось в уяві Данила, коли вона, швиденько

промайнувши двором, щезала в глибині будинку на жіночій половині. їй

ішов шістнадцятий рік.

Найдивнішим було те, що до Данила несподівано якось прив'язався й

сам Ісмат-ага. Не можна було б сказати, чому і через що. Тільки старому

подобались роботи Данила, а українець старався вже на совість, як колись у

панському дворі у пана Голембовського (е ні, про те він згадувати зараз не

хотів, не міг, то було те, чого вже не було). Данило старався, і старий бачив

це. Врешті Данила якогось разу лишили ночувати у дворі Ісмат-аги, потім

ще раз, а згодом він став просто жити тут постійно, виконуючи

найрізноманітнішу роботу по господарству, коли головні дерев'яні роботи

було закінчено і будинок, по суті, вже добудували. Данило, однак, і далі

різав із дерева звірів і людей, вежі і палаци, дерева і квіти. Хамідові спало на

думку якось занести все це на базар. Він виторгував чимало грошей за ті

забавки і віддав Данилові. Здавалось би, нащо були

йому гроші? Однак він потроху надбав собі дещо. Передовсім кілька ножів для

вирізування з дерева. Кривий хівинський ніж з кістяною руківкою з козячого рогу, перський кинджал з тонким лезом дамаської сталі і різьбленим руків'ям із

іргаєвого дерева, кипчацький жекауз, кинджал із шкіряними піхвами, з широким

лезом і ще інші маленькі ножики. То все лежало в певному місці у дворі на дерев'я-

ній веранді, де зараз улітку спав Данило і де часом засиджувався біля нього до

пізньої ночі Хамід, а то й сам хазяїн спочивав поряд, посилаючись на задуху в

покоях.

Так минув рік. Хамід ходив до мулли, учився грамоті, Данило займався

хатніми справами, наводив порядок у дворі і вирізав щось із дерева для дому, узори

то на віконницях, то на ручці хвіртки. Оце було здивування для Ісмат-аги, коли

одного разу, вертаючись додому, він узявся за ручку хвіртки і відчув щось

незвичне в доторку, роззирнувся, аж ручка хвіртки виявилась у формі голови

собаки. Ця несподіванка дуже сподобалась Ісмат-азі, і він наказав Данилові

зробити таку ж і з зовнішнього боку хвіртки, з вулиці.

Хамід був у мулли на заняттях, Данило впорався із простішою роботою по

двору і заходився різати ручку на вулицю. Так він колупався із годину, аж доки не

здалося йому, що треба тоншого ножа на кілька останніх штрихів, і він одчинив

було хвіртку, щоби піти на веранду й узяти ножа. І завмер.

Посеред двору йшла Зейнеб, несучи в руках якийсь згорток, і на ній не було

паранджі. Данило й раніше відчував, що дівчина гарна, що усмішка має ще більш

прикрашати її обличчя, ніж братове, але такого він не сподівався.

Все, що було позаду, здавалося чужим, зовсім з іншого світу, ніби з

потойбічного. А тут Данило раптом відчув зрідненість поза-світню, обличчя, яке

він шукав би все життя і не знайшов, ту частину себе, яку тільки може чоловік —

знайти в жінці, якщо може, якщо вистачить сил віднайти в собі і в ній...

Вона сполохалась, зашарілась, але в якусь мить опам'яталась, що довкола

нікого нема, подивилась на Данила впрост і усміхнулась. Мить це

продовжувалось, тільки мить, але вже було все зрозуміло, було саме все так, як

мало бути, як наказав закон природи, до цього вело їх життя.

Зейнеб швидко накинула паранджу й покривало і побігла геть, вже відходячи, озирнулась ще раз на Данила — і все. Щезла.

А в Данилові завирувало життя. Завирували спрага, біль, досада. І щастя, що

вона є, що вона тут, бо все це тут і він тут теж.

Хамід підріс за цей рік, витягнувся, трохи змужнів, переходило йому з дітвака в

юнака, але приязнь його до Данила не зменшилась, а, навпаки, збільшилась.

Якогось пізнього вечора, невдовзі після того, як зустрівся із Зейнеб, Данило

відкрився Хамідові.

— Я знаю — це безнадійно, це безглуздо, це — всім біда, але я закохався в

твою сестру, Хаміде, безтямно, безмежно закохався. Що буде далі?

—Я знаю, — сказав Хамід і обійняв Данила за плечі, — я знаю, і вона

знає, вона любить тебе. А що робити