Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

Мало-помалу Нед зохотився до розмов, і я любив слухати про його мандри в полярних морях. Його розповіді про ловитви, про боротьбу зі стихіями були воістину поетичні, і мені часом здавалося — я слухаю якогось канадського Гомера15, що співає «Іліаду» гіперборейських країн16.

Я зображую нашого відважного супутника таким, яким знаю його нині. Ми — давні друзі. Наша непорушна приязнь зародилася й зміцніла в найтяжчих спитках. Любий Неде! Я ладен прожити ще сто років, аби довше згадувати про тебе!

Однак що думав Нед Ленд про морське чудовисько? Скажу щиро: він єдиний з усіх не дуже вірив у його існування, ба навіть уникав розмов про загадкову істоту.

Якось чудового вечора — тридцятого липня, — себто за три тижні по нашому виході в море, фрегат проминав мис Бланка, за тридцять миль під вітром од Патагонських берегів. Ми вже пройшли Козерогів тропік, і менше ніж за сімсот миль на південь перед нами мала відкритися Магелланова протока. Ще вісім день — і «Авраам Лінкольн» краятиме води Тихого океану!

Я та Нед Ленд сиділи на юті й про щось собі розмовляли, позираючи на таємничу морську безодню, ще й досі недоступну людському окові. Я, звичайна річ, завів мову про нарвала й почав розважувати шанси, що від них залежали успіх або невдача нашої мандрівки. Та, помітивши, що Нед мовчить, я пішов навпрост.

— Неде, — почав я, — невже ви маєте якісь сумніви щодо цього нарвала? Чи, може, є у вас справді поважні підстави не вірити в нього?

Перш ніж відповісти, гарпунер дивився хвильку на мене, потому ляснув себе по широкому чолі, зажмурив очі, замислився й нарешті мовив:

— Може, і є поважні підстави, пане Аронаксе.

Нед Ленд — знаменитий китолов.

— Але ж, Неде, ви, як гарпунер, не раз бачили великих китів, тож мусили б скорше за інших повірити в існування велетенського нарвала; саме вам годилося б найменше сумніватися в тому.

— Ні, пане професоре, — відповів Нед Ленд. — Не дивно, коли невіглас вірить, що в небесах літають якісь там чудернацькі комети, що в земній кулі живуть допотопні істоти, але астроном і геолог махне рукою на цю химерну маячню. Так само й гарпунери. Я давно полюю на китів, я силу їх загарпунив, чимало понищив, та хоч які б вони були здоровенні й дужі, жоден не здатен — ані хвостом, ані бивнем — пробити залізної обшивки судна.

— І все ж таки, Неде, траплялося, коли нарвалів зуб протикав судна навиліт.

— Дерев'яні судна — можливо; а втім, я того зроду не бачив. І доки не побачу на власні очі, не повірю, що кити, кашалоти або однороги спроможні отаке зробити.

— Послухайте, Неде…

— Облиште, пане професоре. Кажіть що завгодно, тільки не це. Може, велетенський спрут?..

— Ні, Неде, тим паче, ні. Спрут — всього-на-всього молюск; сама назва говорить про особливості його тіла. Спрут, хай навіть п'ятсот футів завдовжки, все одно безхребетний, отже, таким суднам, як «Шотландія» або «Авраам Лінкольн», його боятися нічого. І всі ті побрехеньки про подвиги спрутів чи подібного до них страховиддя — маячня та й годі.

— Отож, пане природознавцю, — спитав Нед Ленд трохи спогорда, — ви переконані, що велетенський нарвал існує?

— Так, Неде, я переконаний і при цьому спираюся на логіку фактів. Я вірю в існування ссавця — могутнього організму, що належить, як і кити, кашалоти чи дельфіни, до групи хребетних; котрому захисним органом править ріг надзвичайної пробивної сили.

— Гм! — озвався гарпунер і похитав головою, як людина, що залишилася при власній думці.

— Візьміть-но до уваги, шановний канадцю, — правив я далі,— якщо така тварина існує, якщо вона живе в глибинах, у водах, котрі лежать на кілька миль під рівнем океану, — вона мусить мати на диво міцний організм.

— Чому б то? — запитав Нед.

— Бо на глибині треба опиратися величезному водяному тискові.

— Справді? — мовив Нед, не зводячи з мене примружених очей.

— Справді. В цьому вас переконають деякі цифри.

— Ну-у! Цифри! — зауважив Нед. — Цифрами можна доводити як одне, так й інше.

— В торгівлі, Неде, але не в математиці. Вислухайте мене. Уявімо собі таке: один водяний стовп тридцять два фути заввишки тисне з силою одну атмосферу. Насправді тиск такого стовпа — трошки менший, бо морська вода щільніша проти прісної. Тому, коли ви, Неде, пірнете в воду, на ваше тіло тиснутиме стільки атмосфер, себто стільки разів по сто кілограмів на один квадратний сантиметр, скільки тридцятидвофутових водяних стовпів одділятиме вас від поверхні води. Тож на глибині триста двадцять футів тиск становитиме десять атмосфер, на глибині три тисячі двісті футів — сто атмосфер. Це означає: коли б ви змогли опуститися на ту глибину — на кожний квадратний сантиметр поверхні вашого тіла припадало б тисячу кілограмів тиску. А ви знаєте, любий мій Неде, скільки квадратних сантиметрів має поверхня нашого тіла?

— Та хто його знає!

— Десь біля сімнадцяти тисяч.

— Невже?

— А що насправді атмосферний тиск трохи більший одного кілограма на квадратний сантиметр, то на сімнадцять тисяч квадратних сантиметрів вашого тіла воднораз тисне сімнадцять тисяч п'ятсот шістдесят вісім кілограмів.

— Щось я цього не помічаю.