Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

і з боку військового шпиталю, в напрямку на Бессарабку. Станції — Київ-Пасажирський і Київ Перший-Товарний знов опинилися в руках робітників-комуністів. Тільки що сформована група під командуванням генерала Присовського припинила розвиток цього наступу, але ворожі бронепотяги зі станції Київ-Товарний гарматним вогнем цілковито зруйнували касарні 1-го кінного українського полку. Разом з тим на Подолі з'явилися численні банди, які намагалися прорватися на Львівську вулицю в районі Покровського монастиря. Наступ цієї банди було відбито Січовими Стрільцями.

Бомбардування Києва знову відновилося, руйнуючи будинки й церкви. Певно, з часів Андрія Боголюбського Київ не бачив такого дикунського спустошення. Червоне московське військо при підтримці київських комуністів поступово оточувало українські частини, що захищали центр міста.

У цей день під охороною Січових Стрільців Український Уряд, члени Української Центральної Ради та урядові інституції евакуювалися до Житомира. Незважаючи на численну перевагу, Червона Армія й у цей день не здобула вирішального успіху. Наше військо твердо і відважно тримало свої позиції, відбиваючи всі ворожі атаки. Наші батареї, зайнявши позиції на Софіївському майдані, не в силах були боротися проти важкої артилерії ворога, тому всю увагу звернули на підтримку своєї піхоти.

Ранком шостого дня боротьби ворог знову перейшов у наступ, який було відбито. Симон Петлюра вирішив зайняти позицію по лінії Хрещатик (головна вулиця) — Васильківська вулиця, бо за браком сил у деяких місцях ворогові пощастило просочитися в наше запілля, де наші резерви його знищили.

Гарматне бомбардування досягло свого апогею. Тисячі гранат нищили місто. Величезна заграва стояла над Києвом, який горів. Від багатьох будинків залишилися тільки руїни.

Ясно було, що малочисельні українські частини могли боронити Київ ще кілька днів, але викинути ворога з його мурів були не в силах. Це примусило штаб Гайдамацького Коша прийняти рішення: в ніч з 7 на 8 лютого (нового стилю) українському війську покинути Київ і зосередитися в районі Святошина.

О 22-й годині українські полки непомітно для ворога відійшли з позицій та рушили на Святошин (у 10 км на захід від Києва). Над Києвом палала заграва, ще вибухали гранати, фізично змучені, але повні віри в остаточну перемогу марширували українські вояки до Святошина на нові позиції.

Розділ 5
Відхід на Житомир. — Зустріч з чеськими легіонами. — Бій за станцію Коростень. — Мирні переговори в Брест-Литовському. — Німецька армія рушає в Україну. — Зайняття Києва

8 лютого 1918 року вночі всі українські сили, що обороняли Київ, зосередилися в Святошині.

Московське командування про відступ українського війська довідалося тільки ранком 9 лютого, бо цілу ніч з 8 на 9 лютого українські “Вільні Козаки”, що не схотіли покидати Київ, вели бої з червоними частинами. Тільки близько 12 години 9 лютого з боку Києва до Святошина підійшла ворожа розвідка в складі кількох автопанцерників, але швидко відступила під вогнем наших кулеметів.

Для переорганізації частин і приведення до ладу їх було розташовано в двох групах в околицях Святошина. В першу групу увійшов відділ генерала Присовського, з якого пізніше, створено було “Запорізьку дивізію”, в другу групу увійшли Гайдамацький Кіш і різні дрібні частини. Ці дві групи мусили створити дві дивізії. |

На реорганізацію і спочинок частин витрачено було до 5 днів, після чого Симон Петлюра в порозумінні з військовим міністром Жуковським вирішив відвести їх у районі Житомира, де ці дві дивізії мали прийняти поповнення людьми та зброєю.

Перехід до Житомира відбувся спокійно, якщо не рахувати кількох дрібних сутичок з місцевими бандами комуністів.

На той час у Житомирі були розташовані чеські легіони, сформовані при російській армії. В самому місті та в його околицях знаходились величезні склади зброї, харчів і взагалі — військового майна. Тому чеські легіони були добре одягнені й озброєні. Легіонери мали гарний зовнішній вигляд, були дисципліновані, відгодовані і зовсім не виглядали на бувших полонених. До населення вони ставилися коректно. Відчувалося, що в основу їхньої дисципліни і гуртування увійшли елементи національної свідомості й національного почуття. Авторові цих рядків, як начальникові штабу Гайдамацького Коша, довелося піти до штабу чеських легіонів, щоб довідатись, по-перше, яке відношення чеських легіонів до Армії УНР і, по-друге, чи не могли б вони допомогти українським відділам у боротьбі проти московської комуністичної армії.

Відповідь була виразна, а саме: до Української Армії ставимося лояльно, але допомагати їй не будемо.

Прикро було почути цю відповідь від чехів, але українське командування мусило рахуватися з їхнім рішенням.

Українське командування, у свою чергу, віддало наказ: чеські легіони заявили про свій нейтралітет. Українським частинам наказується уникати жодних конфліктів і не провокувати на сутички.

Дійсно, чехи додержали свого слова в їхній нейтральній поведінці щодо Української Армії.

Між тим події на фронті розгорталися своїм порядком. По шосе з Києва на Житомир просувалися нечисленні відділи Червоної Армії, їхній наступ дуже легко відбивали наші частини. Гірші справи були в напрямку Київ — Сарни.

Кілька ешелонів Червоної Армії за підтримки численних бронепотягів наближалися до вузлової станції Коростень. Залізничні робітники на станції Коростень, переважно москалі, збройне виступили і зайняли станцію, відрізавши Українську Армію від бази, на яку вона мала спертися, а саме — станцію Сарни. Стратегічне становище Української Армії стало трагічним, бо в її запіллі по лінії Рівне — Бердичів — Козятин перебували фронтові частини російської армії, що перейшли на бік комуністів, а з фронту наступала Червона Армія. Армія УНР опинилася в кліщах.

Для того щоб забезпечити собі плацдарм, а саме: район Житомир — Коростень, Сарни — Рівне, Симон Петлюра накреслив передову позицію по лінії Житомир — Коростень, для чого в Житомирі для його оборони залишено відділ генерала Присовського, тоді як гайдамаки і Січові Стрільці мусили, захопивши Коростень, прикривати напрямок на Сарни. Січові Стрільці вирушили як авангард для оволодіння станцією Коростень.

Після серйозних боїв Січові Стрільці нарешті оволоділи Коростенем, і під їхнім прикриттям Гайдамацький Кіш вийшов до станції Олевськ, де і розташувався як резерв.

У такому становищі опинилась Українська Армія в середині лютого 1918