Читати книгу - "Мої спостереження із Закарпаття, Юліан Хімінець"

бачимо, що румуни з'єднуються зі своїми братами в Румунії, словаки з чехами, а коли ми хочемо вільно жити у своїй рідній державі, ми повинні з'єднатися зі своїми братами-українцями в одній Україні”. Він закінчив свою промову словами українського національного гимну: “Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду”.[18]

Наступним промовцем був Степан Клочурак, який вказав на те “братське співчуття”. Наші недавні опікуни надіються, що наш народ настільки неграмотний і несвідомий, що знову натягне ярмо неволі на свою шию. Вони в цьому грубо помиляються. Мадяри забули, що нас, наших батьків і братів національно освідомлювали вони самі, в своїх тюрмах або коли нас зганяли дивитися, як вішають наших батьків і братів на “братській” шибениці. Така “братська” школа навчала нас свій народ любити й ненавидіти його гнобителя та дала нам відвагу боротися за право й свободу нашого народу. Так “братська” школа скерувала нас на шлях, яким ідучи, виведемо наш народ з тисячолітньої неволі. Хто з нас любить свій народ, його своєрідну культуру, його звичаї і віру та хоче йому до кінця життя вірно служити й не хоче його запродати, той повинен це місце з огидою покинути. Ми повинні доказати, що ми не є неграмотне, послушне стадо, але гідні сини свого народу”.[19]

Останім промовцем на з'їзді був Дмитро Симулик, делегат з Ізи. Він розповів про страшні страждання понад сотні мешканців Ізи, що перейшли на православ'я. Їх волочили по тюрмах і голодом і холодом морили. В цьому нелюдському переслідуванні головну ролю грали сини деяких священиків. Д. Симулик домагався закриття зборів. Голова зборів д-р Августин Штефан, побачивши, що тут не прийде до жодного рішення, закрив збори й рівночасно запропонував скликати другі збори в Мукачеві. Однак, більшість делегатів голосувала за Хуст.

Так закінчився той з'їзд, від якого наші мадярони чекали роз'язки справи т. зв. “Руської Країни”. Та вони помилилися, бо збори цілком провалилися, а мадярський уряд зазнав повного краху.

Дня 18 грудня 1918 року інтелігенція в Сиготі скликала з'їзд делегатів Мараморощини, щоб для цілої Мараморошської жупи вибрати Народню Раду.

Августин Штефан про засідання Сигітської Ради пише таке:[20] “Ініціятором цих зборів був Іван Гощук, адвокат із Сигота. І. Гощук, привітавши присутніх, у своїй промові подав причини скликання з'їзду. Як тільки він згадав, що мадярський уряд готовий дати русинам автономію, міцні руки стягнули Гощука з трибуни. “Іди собі до Будапешту”. Хочемо почути Михайла Бращайка. “Пане Михайле,скажіть нам, що маємо робити?” Михайло Бращайко сказав: “Маємо лиш одну дорогу. До Києва!”. І збори закричали: “До Києва хочемо! Хто не з нами, най іде собі до Будапешту”.

Дальше на зборах виступали: д-р А. Штефан, адвокат з Рахова, С. Клочурак, В. Климпуш, Й. Йосипчук і багато інших. Всі вони засуджували неприхильне становище мадярської влади до українського населення і ганьбили зрадників народу, які допомагали мадярам гнобити наш нарід.

Ця нарада дістала повновласть належно підготовити Хустський Всенародний Конгрес на 21 січня 1919 р. Потім члени Сигітської Ради і учасники зборів походом рушили до церкви Рождества Пречистої Діви Марії, щоб перед церквою присягнути на синьо-жовтий національний прапор.

На тих зборах ми були свідками підйому духа ще недавніх рабів, які тепер явно й відважно демонстрували свою приналежність до українського народу. Мадярська орієнтація в Сиготі зазнала повного краху. Як один з делегатів, о. Юлій Чучка заявив: “Наше місце там, де є наш народ. Ми повинні не лише його піддержувати, але йому вірно служити”.[21]

На донос мадярського населення Ясіня, мадярське військове командування вислало 22 грудня 1918 р. до Ясіня 20 старшин і 600 вояків з дорученням роззброїти місцеву міліцію, а всіх членів Ради заарештувати. Для мешканців Ясіня було великою вигодою, що їх попередив Євген Пуза, колишній нотар в Ясіню. Тому прихід мадярського війська до Ясіня знайшов Раду приготовленою до цього. С. Клочурак пише: “Не лише члени Ради, але й члени нашої Оборони були попереджені в ніякому разі не чинити мадярам опору. Ми мали такий плян: своїм порядком і спокоєм приспати чуйність мадярів, щоб вони не чули й не бачили, що навколо нас діється”.

Присутність мадярського війська заохотила повернутися до Ясіня всіх тих, які добровільно чи примусово покинули село. Зразу після прибуття мадярського війська, відновлений старий адміністративннй апарат, який почав по-старому урядувати. Хоча сама Мадярщина від закінчення війни перейшла великі зміни, тут залишилося все по-старому.

На таємному засіданні Головна Управа Ради обговорила засоби, як позбутися небажаної мадярської “охоронн”. Вирішено озброїти 50 членів колишньої гуцульської міліції і розіслати їх всюди слідкувати за рухом мадярського війська в Ясіню. Мадярська міліція і жандармерія пильно слідкували за українським національним рухом. Вони перевіряли потяги, що їздили до Станиславова й Коломиї, стараючися контролювати зв'язки зі Західною Українською Республікою. Та це не перешкодило Раді висилати туди своїх кур'єрів, як також тримати зв'язок із Хустом. Із тих кур'єрів Ради найбільше визначився Дмитро Німчук.

Два дні перед нашим Різдвом зійшлася Головна Управа Ради в приватному мешканні й відбула свою нараду. Тут вирішено, що на Святий Вечір члени Головної Управи підуть “колядувати”. Діяти треба було обережно, щоб ніхто не здогадався, що щось приготовляється.

Вислідом “колядування” на Свят Вечір і перший день Різдва було озброєних 86 гуцулів. “Ми випрацювали для цих охотників плян” - каже С. Клочурак, “поділивши їх на чотири групи. Найбільша група з 43-ох добровольців мала за завдання роззброїти головну частину мадярського війська. Другій групі призначено зайняти залізнодорожну станцію, роззброїти вартових і не допустити до жодного сполучення з Раховом. Інші дві групи мали роззброїти жандармерію і прикордонних сторожів, зайняти пошту і громадський уряд, щоб мадярські урядовці не могли подавати до Рахова по телефону вісти, що тут сталося”.