Читати книгу - "Танго, Іван Іванович Білик"

Вікно почало швидко сіріти. Світанок. Ряжанка тихо, злодійкувато повернув ключ. Потім вернувся, намацав кокетливу дамську сумочку, обережно клацнув і поклав до неї кілька зібганих банкнотів: увесь вміст своєї дірявої кишені. Нехай. Сам винен. Ото такі «мрії». Дарма. Грошей сьогодні Горбатюк дасть.

Сергій вийшов і подався до океану, де вночі так нагло обдурило його місячне видіння. Але ні видіння того, ні місяця вже не було. Сходило велике червоне сонце, вістуючи шторм. Ряжанка довго блукав розбудженим містом. До готелю наважився повернутись лише під обід. У кімнаті тихо й неприбрано. Певно, покоївка ще не встигла.

Три дні тинявся Ряжанка розпеченими вулицями столиці, три дні з настирливістю маятника міряв відстань од готелю до Левонтієвої контори й назад. Спочатку дзвонив, але в трубці щогодини лунало: «Сеньйора Леона немає». А обіцяв же о дванадцятій чекати… Потім гроші скінчились, І довелося ходити пішки.

Біля конторської брами зупинявся, заглядав до швейцара, а той похмуро хитав головою: «Немає». І чого воно хмуриться, городнє пугало? Неначе язик усохне сказати по-людському.

Сергій ходив зумисне найдовшим шляхом. За день робив вісім «рейсів»: чотири до обіду, чотири по обіді. Гой-да…

— А він нічого для мене не залишав?

— Ні, сеньйоре, нічого.

Як же так? Обіцяв же…

Від спеки й голоду паморочилася голова. В роті робилось гірко й паскудно. Похитуючись, Ряжанка ставав у затінок і перечікував, доки мине нудота. Потім настирливо продовжував іти далі, аж поки не опинявся перед облупленою вивіскою готелю. Якась сила арканом тягла його всередину, де можна лягти й спочити — в кімнаті все ж прохолодніше, ніж під оцим жахливим сонцем. Але він переборював у собі спокусу, й затерплі ноги несли його назад: бува, саме в цю мить повернеться Горбатюк!

Лише підвечір третього дня Сергієві сказали, що «сеньйор Леон» повернеться за три дні: терміново вилетів у Буенос-Айрес.

Змордований голодом, виснажений нестерпною спекою, Ряжанка поплентався геть. Якого дідька його понесло в Аргентіну, цього «сеньйора»?

На мить Сергій зупинився, мов опарений. Не тікає ж він од нього? Якось дивно-таки поводився Левонтій три дні тому, коли вийшли з кав'ярні. Сергієві здавалося, що той розсердився й заїде йому у вухо, щонайменше. «Чи тебе хто мішком з-за вугла не той?..» А тепер онде тікає. І чого йому втікати? Не заборгував же він Сергієві, щоб уникати його, мов кредитора…

Дурниці. Левко — єдиний, кому можна довіритись у цьому содомі. Справжній друг…

Сергій увесь час ішов навмання, не звертаючи уваги на перехожих. І тільки коли якась бабуся в чорному зупинилася й здивовано роззявила рота, схаменувся. Невже знову розмовляє вголос! Здуріти можна…

Ряжанка додав кроку. Отже, три дні не буде… Так. Якось треба пересидіти ці три дні…

За рогом починалась вуличка, що вела до порту. За час марних подорожей від готелю до контори Сергій устиг ознайомитися з містом і тепер досить добре орієнтувався серед незліченних вітрин, гамірливих тротуарів і безконечних потоків авто. Він завернув за ріг, але змушений був зупинитись. У роті знову стало бридко. Підступила нудота. Довелося спертись на афішну тумбу.

Мимо проходив поліціянт. Ще, чого доброго, подумає, що п'яний. Почне присікатися… Сергій удавав, ніби читає кінорекламу, а коли страж порядку повагом проминув, крок за кроком почовгав туди, звідки долинали утробні гудки пароплавів та голоси докерів. Не треба тільки поспішати, й усе буде гаразд…

Та коли побачив на причалах кілька гуртів людей, що сиділи, по-індіянському підібгавши ноги, зрозумів: поживитись не пощастить. Тут і без нього бажаючих доволі. Індіяни, очевидячки, не квапились. У найближчій групці молодий хлопчина кволо бренькав на гітарі й сумовитим голосом наспівував танго.

Сергій присів під гранітною стіною віддалік, неспроможний далі рухатись. Та й куди поспішати? Якщо на пристані не заробиш, то де ще? Груба, чорна сила більше ніде не потрібна. Не діставати ж з кишені диплом геолога й не носитися з ним, як із писанкою. Дивіться, мовляв, з ким справу маєте! Тільки сміху наробиш. Хіба ж не пробував! Адміністратори здебільша в'їдливо «пробачаються»: «В нас поки що не геологорозвідувальна фірма». А в конторах гірничих компаній, показуючи пальцем через плече, говорили: «Там чекають сто таких, як ви…»

Сонце сховалося за кучмату пальму, й дихати стало трохи легше. Ряжанка незчувся, як і задрімав.

Прокинувся від грубого дотику чийогось черевика:

— Ей ти, човен водити вмієш?

Який човен?.. Перед ним стояв парубійко в картатій сорочці й не дуже чистих білих штанях. Обличчя заросло рідкою рудою борідкою, й вік було визначити дуже важко. На голові крислатіло сомбреро. Він презирливо посміхався й чвиркав крізь зуби майже на самісінькі ноги Сергієві. Ряжанці хотілося встати й заюшити молодикові в пельку, але він похмуро спитав:

— Який човен?

— Ти що, верблюд? Чи тобі позакладало? Моторний човен водити вмієш, питаю?

І він знову чвиркнув.

— Матимеш на пляшку кальвадосу.

Зрештою чи не байдуже, де заробити кілька песо? Тягати лантухи з пароплава не легше. Та й де вони, ті лантухи?

Сергій підвівся і, очевидно, саме вчасно, бо в найближчій групці індіян змовкла гітара. Докерів явно зацікавила барвиста особа бороданя.

— Вмію.

І молодик у сомбреро повів його в той бік причалів, де на воді погойдувалися сотні невеличких баркасів, човнів та яхт. Рудого вітали захопленими вигуками і… добірною російською лайкою. Причому, лаялись буквально всі: і пикатенький підліток, і обидві дівчини в куцих вузеньких спідничатах. Сергій аж остовпів. Невже на… росіян натрапив! На «співвітчизників». Але підозра його розвіялася, щойно він почув чисту іспанську мову й, головне, імена: Педро, Хуаніто, Ізабелла, Дорі.

Кінець кінцем яке це має