Читати книгу - "Чарівний бумеранг, Микола Данилович Руденко"

що влада у племені належала цій кряжистій людині з добрим обличчям і сердитими очима. Хлопець, як міг, заходився пояснювати, що Володимира не слід нести в джунглі, що його давно чекають на кораблі. Це була мова жестів, але Ечука, здається, зрозумів. Його рука опустилася Миколці на голову. Так робив Миколчин тато — тракторист із Нових Лужан. Щось тепле, лоскотливе закрадалося в такі хвилини до Миколчиних грудей. Але зараз цей дотик викликав тривогу. Проте Миколка не міг покинути пораненого товариша. Він мусив іти туди, куди несли Володимира.

Тим часом Ечука підвів до Миколки юнака з темно-синіми очима. Взявши його і Миколчину руку, він уклав їх долоня в долоню. Юнак білозубо всміхався, щось швидко говорив, але з веселої скоромовки можна було зрозуміти лише одне — звати його Акачі.

Дивлячись на Ечуку та воїнів, Миколка чудувався, що на їхніх обличчях не помітно й тіні смутку. Вони ішли так спокійно, як ідуть косарі, повертаючись додому з роботи. Позаду несли забитих чоловіків, жінок, дітей. Нікого з мертвих і поранених не кинули на кривавій галявині. А трохи віддалік, зв'язані сирицею, ішли колоністи. Їх було троє. Серед них Миколка розпізнав «народознавця» у мисливських чоботях. Його капелюх красувався на голові туземця, що йшов попереду цієї трійці, міцно тримаючи в руках дебелий ремінь із шкіри кенгуру. Так погонич веде ледачих волів на налигачі.

Курбського серед них не було. Мабуть, зостався там, на галявині. Під час бійки Миколці ніколи було роздивлятись. А зараз мовби хтось кинув промінь у потайний куточок його пам'яті. Так, так, князь приєднався до колоністів. Отже, йому не допомогло й те, що Володимир відмовився од пострілу. Якщо не куля його скарала, то бумеранг…

Акачі не відходив од Миколки. Показуючи йому то на дерево, то на списа, то на сонце, що інколи з'являлося серед густого листя, — на все, що впадало в око, юнак називав їх мовою свого племені. В цій мові було багато шелестівок. Миколка вже знав, як називаються волосся, ніс, губи. Взявши в руки два кремені, Акачі приклав до одного з них трав'яний гнотик і майже непомітним рухом викресав вогонь. Розмахуючи іскристим гнотиком перед обличчям Миколки, Акачі повторив, наголошуючи на кожному складі:

— Ша-чу-ші, ша-чу-ші, ша-чу-ші…

Цього було досить, щоб Миколка затямив: «шачуші» — це вогонь.

Опівночі прийшли до якихось куренів, що були, очевидно, стоянкою племені Ечуки. Володимира перенесли в невеликий курінь, куди воїни разом з Акачі наносили свіжої духмяної трави.

Галявину оточували несходимі ліси. Воїни одразу ж поснули, а їхні дружини й матері при світлі вогнищ білували забитих по дорозі кенгуру. За їхніми спинами у трав'яних торбинках спали немовлята. Жінки й на хвилину не звільняли себе від цієї дорогої ноші.

Володимир почав уголос марити. Миколка навпомацки розшукав панцир невеликої черепахи, куди Акачі налив води. Змочивши клаптик, одірваний від рукава власної матроски, приклав до пересохлих вуст мічмана. Потім вологою ганчіркою витер йому обличчя. Світло вогнища, закрадаючись у курінь, наливало, щоки Володимира рум'янцем. Незабаром Миколці здалося, що Володимир розплющив очі. Проте ні, не здалося, ось ворухнулися губи, і Володимир стиха запитав:

— Де ми? Капітан знає про дуель?..

— Мовчи, тобі не можна розмовляти. Федір Іванович нічого не знає.

Скрябін болісно ворухнув головою. Очі його спинилися на вогнищі і на жінках, які готували вечерю.

— Та-ак, розумію…

З іншого кутка Миколка почув шепіт пана Вольфа:

— Мальчік, я імель візіт Петербург. Я іст грос учоний. Мєня прінімаль русіше імператор. Я буду пісаль імператору. Он сделай тебя маленькій, умний паж…

Миколка не вважав за потрібне доводити «великому вченому», що його аж ніяк не приваблює ця несподівана можливість.

У той вечір почалося велике свято: Акачі вступав до кола молодих людей. До цього хлопчики старшого віку готуються по кілька років. Їм завдають глибоких ран, змушують стрибати з високих евкаліптів, кидатись із гранітних скель у піну шалених водоспадів. За тим, хто не витримує цих випробувань і гине, не жаліють навіть власні батьки: все одно з нього не було б доброго воїна. А той, хто лишається живий, дістає право носити на своєму тілі найпочесніші прикраси — бугристі рубці поперек грудей. Рубці із власної шкіри.

Такі рубці Акачі вже мав на грудях. Вони були ще свіжі, очевидно, недавно загоїлись. Миколка, провівши пальцями по рубцях Акачі, спитав:

— Дуже боліло? Правда?..

Акачі відкрив у посмішці міцні білі зуби:

— Воїнові Благородного Какаду не може бути боляче.

Миколка збагнув: какаду, яскравий червоногрудий птах, — тотем племені Ечуки.

Хлопець уже не дивувався, що розуміє мову Акачі: чари дідусевого бумеранга…

Свято триватиме чотирнадцять днів. Потім Акачі здобуде право обрати собі дружину. А коли вона народить йому сина і син також стане дорослим воїном, Акачі увійде до почесного кола старих людей.

Миколці дуже хотілося побути на цьому святі, але Володимирові стало гірше. Хлопець повернувся в курінь. Крім них, у таборі зосталися тільки жінки й діти — їм заборонялося брати участь у святі. Та ще стояв вартовий…

Усі чоловіки рушили на вершину крутого пагорба, де вже палахкотіли вогнища. Звідти долинали пісні, зойки, войовничі вигуки. Володимир заснув. Миколка хотів був вилізти з куреня, але почув голос Вольфа:

— Мальчік, завтра чорний брюх мєня с'єдал. Я імель грос тайна. Ти должен мєня спасай.

Вольф лежав у кутку, туго сповитий сирицею. Вартовий час від часу підходив до нього. Мабуть, саме заради Вольфа його приставили до куреня.

— Таємниця? — перепитав Миколка. — Яка у вас таємниця?

— Ето нужен всєм люді. Ето єсть большой наука.

Коли вартовий вийшов, Миколка розстебнув комір Вольфа, заліз рукою під сорочку. Намацавши твердий, у кілька разів згорнутий папір, він дістав його, вибрався з куреня і у світлі вогнищ здивовано розглянув малюнок, зроблений вугільним олівцем. Хитра бестія цей Вольф! І навіщо ото морочити голову? Подумаєш, який шедевр!.. Та коли Миколка повернув цей малюнок Вольфу, той залопотів дикою мішаниною із російських та німецьких слів:

— Мальчік не єсть понімай. Мальчік єсть глупий…