Читати книгу - "Мільйон і один день канікул, Євген Серафимович Велтистов"

І Мишук дав негреняті щигля в лоб. Ісіль і цього разу промовчав.

— Не смій кривдити маленьких! — почувся глухий голос.

Король здригнувся, оглядівся.

— Тут нікого нема, — пробурмотів він, щоб перевірити, чи не причулося йому, підштовхнув Ісіля: — Вперед!

Почувся скрегіт і брязкіт металу. Залізний рицар, який тисячу років стояв незворушно, ступив до короля.

— Хіба можна бити слабких? — глухим голосом спитав рицар, заступивши двері. — Відповідай!

Коліна в короля затремтіли, обличчя витяглося.

— Я… я… ненавмисно… Просто така… традиція.

— Проси вибачення в Ісіля!

Ісіль сторопів: невже залізна людина заступається за нього?

— Я король… — промимрив Мишук. — Останній, з вашого дозволу, але король. І за правилами гри я не можу принижуватися перед слугою.

— Проси! — зажадав виблискуючий меч. Король повернувся до слуги, підморгнув йому і проспівав:

— Ісілю, пробач своєму королю за випадковий порух його королівської руки.

— Дай слово честі, що більше не битимешся! — проскреготів рицар.

— Не битимусь, — покірливо згодився король.

— А тепер, — рицар зробив другий важкий крок до короля, — поверни Кулю.

Король позадкував.

— Мене грабують, — промовив він сумним голосом. — Що це робиться? Де я? Мене позбавляють недоторканності…

Рицар простягнув сталеву рукавичку, і король вклав у неї блискучу Кулю. Нараз рицар заверещав тонким голосом, підскочив і повалився, загримівши всіма залізними частинами.

Між сталевими ногами пробіг пацюк. Куля випала з рицарської рукавички, пацюк підхопив її і помчав у коридор. Король, зібравши в кулак вуса, вислизнув за двері.

Рицар попискував під важелезним обладунком. Його підводили, виринувши з темряви, хлопці.

— Тобі не боляче? Відповідай! — питав Олег, зазираючи в забороло. — Куди ти? — гукнув він Карену.

Той кинувся за пацюком.

— Куля! — кричав він на ходу. — Він може зіпсувати Кулю!.. Як ми повернемося?

Рицар зняв блискучий шолом, і Ісіль завьіер на місці: дівчисько!..

— Ти чув, Ісілю, він дав слово честі, що не битиметься, — сказала Алька, ковтнувши свіжого повітря.

Ісіль кивнув.

— Якщо він порушить слово, скажи мені!

Ісіль мовчки вклонився й позадкував до дверей.

— Ех, ти! — накинувся Олег на переможницю. — Злякалася гризуна! Тепер доведеться все починати спочатку!..

— У добру халепу вскочили ми, Пашо, — Капітан Вегов з-під опущених повік блимнув на Прозорова. — Кажу тобі одверто, як штурманові. Нас занесло у невідомий космос. “Вікторію” притягує чорний карлик.

Пап чудово знав, що це означає.

Чорний карлик — мертва зірка.

Колись вона була величезною білою зіркою, що осявала ніч примарним світлом. Будь-який астроном, глянувши на її знімок, міг сказати, що зірка нездорова, її пожирає пекельний вогонь, що всередині в неї, як зернятко в яблуці, зріє чорна серцевина. Одного разу зірка вибухнула, перетворивши космічну ніч на яскравий день, затьмаривши на мить усі інші зірки. Світло її закрутилося у вогненні хмари, що потім упали на важку серцевину й погасли.

І це був саме той випадок, коли біле нараз стало чорним.

Чорний карлик невидимий сам по собі. Проте він нестримно притягує все, що рухається довкола нього: пил, газ, метеорити, світло зірок. І тільки з наростаючої швидкості падіння можна дізнатися, що ти в полоні у чорного карлика. Ось чому вчені називають такі зірки “чорною дірою”: у ці діри постійно вливається навколишня матерія й провалюється безповоротно.

Капітан увімкнув оглядовий екран, і йому відкрився світ чорної діри. Звичного для ока землян космічного неба не існувало. Великі бліді місяці звідусіль оточували корабель, і білого було значно більше, ніж чорного: “Вікторія” пливла в голубуватій імлі, в океані зірок, всередині зоряної кулі.

Машина корабля розрахувала, що колись чорний карлик був у тисячу разів більший за Сонце, і коли він погас, його маса стала стискатися з величезною швидкістю. Найслабша сила у Всесвіті — сила тяжіння, або гравітація, — виявилася наймогутнішою: зірка стислася, немов повітряна кулька, що з неї випустили повітря, тож будь-яка часточка всередині її завбільшки з кінчик голки важила мільярди мільярдів тонн.

— Урочиста ілюмінація, — спокійно промовив капітан, розглядаючи незвичайну картину.

Зірки, що оточували чорну діру, можна було назвати “сонцями навпаки”: їх промені струменіли не назовні, а всередину, до важкої мертвої зірки, і, доторкнувшись до неї, ту ж мить гасли. Ця межа називалася горизонтом чорної діри.

— Головне для нас — не заходити за горизонт, — лромовив Вегов. — Інакше впадемо в безодню.

Пап спостерігав дивовижні, немовби вивернуті навиврріт сонця. Навіть світло не могло вирватися за невидиму межу чорної діри! Бездонна!.. Її не можна заповнити нічим. Кожне тіло, що падало в діру, тише збільшувало її розміри.

— А ми повернемося назад? — штурман запитально дивився на капітана.

— Скоро дізнаємося, — загадково відповів капітан “Вікторії”. Він з’єднався з помічником: — Передайте, будь ласка, наші координати Землі й кораблю “Альфа”! — Вегов повернувся до штурмана: — Скоро ми дізнаємося, Пашо, куди спрямована Стріла нашого часу.

— Час іде від минулого до майбутнього, — сказав дещо здивований Пап. — Про це й дитина знає.

— Не кожна дитина переходить з одного зоряного світу в інший… Врахуй, штурмане: темпи перебігу й навіть напрямок часу поблизу чорної діри можуть несподівано змінюватися.

— Отже, при зворотному перебігові часу дорослий перетвориться в дитину? — пожартував Пап.

— Цілком можливо.

— А що буде з школярами?

— Не знаю.

— На нашому кораблі, — Пап усміхнувся, — вже з’явилися деякі прикмети минулого.

— Наприклад?

— Наприклад, король… Ви його бачили?

— Це отой, з гвардійськими вусами? — пригадав капітан.

— Що за порівняння! — пробурчав хтось із-за дверей.

Капітан розчинив двері й наткнувся на вуса.