Читати книгу - "Восьме коло пекла, Кшиштоф Борунь"

КАМА ДАРЕЦЬКА (усміхаючись): Підступне запитання! Відповідь на нього, напевне, можна передбачити. Я вважаю, що навіть ті, хто вперто й послідовно захищає гіпотезу сучасного походження нашого Мюнха, воліли б, аби це був… справжній інквізитор Модестус Мюнх. Але наші бажання в даному разі не мають ніякого значення.

“Ранкова фотогазета”:

Космоліт чи космольот?

Внаслідок копітких пошуків метеоритолог Стеф Мікша врешті натрапив на слід космічного об’єкта, що впав уночі з шістнадцятого на сімнадцяте березня у Карконіському заповіднику. В невеликій улоговині, схили якої поросли густим лісом, за вісімсот метрів од місця зустрічі з Модестом Мюнхом, на галяві виразно видно коло, де з-під висохлої трави пробивається свіжа зелень. Поперечник кола близько трьох метрів, а ґрунт у його межах усипаний мільйонами крихітних сталевих диполів, схожих на залишки якоїсь складної конструкції. Диполі, яких зібрано близько двох кілограмів, чинять надто великий опір корозії. Дослідження показали, що рослинність загинула три місяці тому, тобто саме тоді, коли впав таємничий космоліт. Найцікавіше те, що рослинність загинула не від високої температури, а саме навпаки — від переохолодження. Дивно, що немає слідів якоїсь механічної дії з боку цього об’єкта. Складається враження, ніби “космічний гість” не зіткнувся з поверхнею Землі й не вибухнув у атмосфері, а плавно приземлився на галяву й протягом кількох годин майже повністю випарувався.

Поки що важко вгадати, чи таємничий об’єкт мав природне походження, чи, як дехто намагається довести, то був космічний корабель, на якому Мюнх прилетів на Землю. Правда, коли Мюнха привели на це місце, він ствердив, що саме тут прийшов до тями після перебування в “чистилищі”. Хоч загадкові диполі й нагадують штучні утворення, все ж подібний крок, зроблений якимись невідомими розумними мешканцями Космосу, здається нам надто дивним.

Те, що уявний корабель майже до решти випарувався, змушує нас думати: техніка, яку мають у своєму розпорядженні мешканці Космосу, геть відрізняється од земної. Отже, питання й надалі лишається відкрите.

На стінах з’являлися ілюстрації й написи:…ІНСТРУМЕНТ… ІНСТРУМЕН Т… ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ ІНСТРУМЕНТ… МОЛОТ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ… ЛЮДИНА ТРИМАЄ В РУЦІ ІНСТРУМЕНТ… І ЦЕ ТЕЖ МОЛОТ… МЕХАНІЧНИЙ МОЛОТ… МАШИНА… МАШИНА — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ ЛЮДИНИ… ЛЮДИНА КЕРУЄ МАШИНОЮ… АВТОМАТ… АВТОМАТ… АВТОМАТ — ЦЕ МАШИНА, ЩО ДІЄ САМОСТІЙНО…

Мюнх натиснув кнопку, і напис на екрані застиг.

— Не розумію. Що означає “діє самостійно”?

— Це машина, яка працює без втручання людини, — пояснила Кама. — Людині не треба керувати машиною. Вона самостійно виконує наказ, що його віддає людина. Так само, як механічний годинник. Тільки багато точніше. Розумієш?

— Авжеж. Як годинник. А це… автомат? — Мюнх показав на пульт дидактомата.

— Звичайно. Коли натискаєш кнопку, автомат дістає твій наказ. Ти щойно звелів йому зупинити проекцію. Рух зображення, — витлумачила Кама.

— Так. Мій наказ… А хто зробив цей автомат?

— Його виготовили інші автомати.

— Виготовили?.. Інші автомати… А хто… виготовив інші?

— А, розумію, — здогадалась Кама. — Перші автомати людина створила власними руками. Але це було давно. Тепер машини самі створюють інші машини. За програмою, яку вкладає в них людина.

— Не збагну.

— Це надто складно. Але поступово ти зрозумієш і те, як діють найскладніші автомати. Наберися терпцю.

— Я терпеливий… І… вірю тобі.

Кама дружньо потисла його руку.

— І це добре. Для початку, — додала усміхаючись. — Ну, тепер далі?

Він заперечно похитав головою.

— Тоді, може, візьмемося за історію? Натисни “четвірку”.

— Я мушу?

— Ні. Коли не хочеш, можна закінчити урок. Хочеш, прогуляємося містом? Як учора?

— Не хочу.

— Я бачу, ти сьогодні не в гуморі. Зле себе почуваєш?

— Ні. Не те… Даруй.

— Тобі ні в чому вибачатися.

— Я не хочу бачити людей.

— Тоді, можливо, полетімо за місто? Погода чудесна.

Він не відповів.

Кама натисла кнопку під пультом дидактомата. Кімнату залило тепле сонячне проміння.

— Ні, ні! Не треба…

— Чому?

Кама захвилювалась.

Мюнх уже чотири місяці перебував у Інституті мозку. Як він змінився! Був заляканим старцем з лицем у зморшках і плямах, з чорними вищербленими зубами, розкошланою посивілою бородою, а став молодим мужчиною з гладенькою шкірою, блискучими зубами й буйним темним волоссям. Борода й чуб підстрижені. Носив чорно-біле вбрання. Воно трохи скидалось на сутану, але водночас відповідало вимогам сучасної моди.

Це був не лише наслідок медичних і косметичних процедур, але й заслуга адаптуючого впливу Ками.

І поводився Мюнх по-іншому. Став спокійніший, а погляд його — природніший. Не скидався вже на дитину, що загубилася в таємничому і грізному світі. Посмілішав і навіть здавався часом самовпевненим. Це вельми вражало тих, хто бачив його чотири місяці тому.

З допомогою гіпнопедії Мюнх швидко оволодів інтермовою і вже розмовляв без перекладацьких автоматів. Охоче вчився, надто полюбляв географію й історію. Щоправда, він нелегко засвоював інформацію, яку подавала йому Кама, хоч була вона відповідно підібрана й дозована. Але часом Кама відчувала, що Мюнх намагається приховати од неї свої думки, а його запевнення, ніби він переконаний в реальності всього, що чує й бачить, не завше звучали щиро.

Сьогодні Мюнх поводився не так, як звичайно. Траплялося й раніше, що не хотілося йому гуляти, працювати чи розмовляти. Але досі казав, чого хоче. Зараз, бачиться, щось інше на думці має, і їй треба було неодмінно дошукатися — що саме.

Кама торкнулася пальцями клавіша, й настінні поляризатори трохи пригасили денне світло.

— Так добре? — запитала вона.

— Добре.