Читати книгу - "Голодна воля, Панас Мирний"

батько, наче п'яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до йосипенка, де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув'язали так, що вони наче просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні, покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь. Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі косички, - наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама йосипенчиха, низька, широка, прудкая, - наче утка, коливається коло невеличкого утяти.

Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели у баню, нарошно топлену для того. йосипенчиха неодступно була коло неї. Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в неї.

- Не наше і не нам! - махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і пішов спати.

Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову, а найбільше - вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану, горем биту, - його серце рветься від болю на часті, коли побаче наряджену - і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість, наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п'є кров з його. Люди здаються йому гірше собак, своє життя - черідкою лиха та горя. І справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало. Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли, і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала, виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше… Вона, довготелеса, худа та чорна, "суха тараня", як звали її у дворі, привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці ворушилася лайка. "Господи! -думав він, оханувшись трохи, - чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на шию, турнув стілець геть - і через хвилину, закрутившись, все перед тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде? Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з докором?.. Вона подумає - і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!- шептав він знову, мов прокидаючись.- Вішатись?! Самому вішатись? Чого вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було", - зітхаючи, прошептав він.

З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її, наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів дворових, що зовуть її Мотря і що йосипенко, у чомусь прошпетившись, розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і якась чудна стала, - то весела раз, а вдруге - цілий день скиглить. Ті чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на заваді.

Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю вибивають. Василь дивився на їх. "Адже тілько пустити з гори, сам скочив, а їх пустив - кісточки не зостанеться - рознесуть", - подумав він і гірко усміхнувся очима… У ту мить щось застукотіло у шибку нагорі. Він задрав голову. Мотря в одній білій, як сніг, сорочці сиділа на вікні й стукала до його. Личко її було веселе, очі грали. Вона часто крутила головою і не переставала стукотіти. З-за неї видно було других дівчат, котрі хапали її за руки, за стан, тягли; вона, одпихаючись, своє робила, стукотіла. "Що то вони, граються-б'ються?" - подумав він і ще дужче задрав голову. Саме - пан вийшов, і коні рвонули до рундука. Так Василь і поїхав, не довідавшись, нащо і до кого то стукотіла Мотря. Він тілько мельком забачив, повертаючи круто фаетон, що чиясь дужа рука вхопила Мотрю за поперек і стягла з вікна. Після того йому стало легше. Хоч бачив її. Той день був для його краще свята усякого.

Удруге… Хоч була і осінь, а день вибрався теплий, погожий. Сонце, прощаючись з землею на довгу зимню пору, так вигрівало та висвічувало. Повітря ані поворухнеться, тілько довге павутиння тихо плаває по йому. Василь від суму пішов після обіду в садок і, забравшись у гущавину молодого поросту, ліг на сонці. Кругом так тихо. Між жовтим листом хіба де навіже-ний горобець цвірінькне та, забачивши його, здійметься і полетить геть, а то ніщо не нарушає тихої тиші, в котрій, здається, мліє земля. Небо темносинім непроглядним шатром розкинулося над ним чисте. Чим більше вдивлятися в його, тим все далі та далі розходиться - розширяється, чорніючи на самому дні, тоді як по верху золоте сонячне проміння стрибає невеличкими скалочками. Василь задивився у його. І так задивився, що забув і про недавній сум свій, про все на світі. Не можна сказати, щоб він і думав про що, або спав у той час. Він сам не пам'ятає, коли і як та чудова краса очарувала його своєю безмірною глибиною, без-краєю шириною, як підхопила його: і занесла бозна-куди, поділа, не знає де. Учувається тілько, що йому і тепло, і гарно, і ясно, безжурно на душі…

З того німого забуття, з того очевидячного сну пробуркав його нестримний регіт і