Читати книгу - "Заплакана Європа"

Людочка замислилася, прикидаючи свої фінансові можливості, тоді запитала:

– У мене є дві сотні на книжці.

– Потрібно так усе обставити, аби твої предки нам вісімсот подарували.

Люсі перехопило подих. Хоч їй і кортіло запитати: «Чому саме мої предки, а не твої мусять розкошелюватися?» – зухвало мовила:

– Під яку легенду?

– Що значить «легенду»? Скажемо, що вирішили одружитися. От, хочемо, мовляв, у весільну подорож.

– Ні! – «обламала» жениха.

Микола демонстративно жирною рискою закреслив написане, а потім нервово видер із блокнота зо три аркуші. Люся, не зважаючи на ці показові виступи, поцікавилася у коханого, як він крок за кроком уявляє втечу з Батьківщини.

– Ну, виходимо ми на італійському березі, а далі що? – дівчина воліє конкретних відповідей.

Як і передбачала, нічого більш-менш розумного від генератора заборонених ідей не почула. Микола розпинався, що вже там, на землях свободи, їх уважно вислухають, нададуть житло й роботу, будуть захищати й опікуватися.

– Чому? – Люся налаштувалася на хвилю запитань, і її важко було спантеличити.

– Та тому, дурепо, що вони люблять правду, радіють, що хоч хтось із цієї сраної Країни Рад розуміє, в якому багні живе. Там чекають на нас, як на ковток свіжого повітря, розумієш? Вони захищають дисидентів, людей, яким є що сказати про цю владу, про цю тиранію.

– Тобі є що сказати?

– Звичайно!

– Що?

Микола довго дивився на стіну орендованої малосімейки, пофарбовану масляною неякісною фарбою в блакитний стандарт, тоді перевів погляд на вікно, потім рвучко підстрибнув до телевізора, одним рухом увімкнув його й, тицяючи пальцями в екран, нервово випалив:

– Ось про це, ось про це!

Кінескоп старенької «Берізки», за традицією та технічними характеристиками, довго нагрівався. Микола тим часом виконував «танець святого Віта» біля телевізора. Нарешті до кімнати увірвалися мажорні акорди веселої дитячої пісеньки: «Карусєль, карусєль, пракатісь на нашей карусєлі». Люся нестримно зареготала, а Микола почервонів від гніву та почав судомно перемикати на інший канал. Там розводив демагогію лідер країни, йому раз по раз гучно аплодували. На іншому й останньому каналі показували документальні кадри з довжелезними чергами до лікеро-горілчаних магазинів.

– Ось про це я розповім. Ось це все я бачив на власні очі. Усе це пережив.

Те, що веселило й тішило Жужу, привело її коханого на поріг нервового зриву. Дівчина обняла хлопця, погладжуючи по спині, повела, наче пораненого, на кухню пити чай із бутербродами.

– Я навіть не уявляю, як реагуватимуть мої, коли я зізнаюся, що ми задумали, – тихо мовила, відсьорбуючи з маленької з золотим малюнком чашечки чорний міцний, занадто терпкий чай.

– Ти часом не з’їхала з глузду? – зненацька питає кавалер, гнівно дивлячись на спечені Люсею коржики.

Люся не розуміє, чим незадоволений Микола, може, думає, випічкою?…

– Органи стовідсотково у мене на хвості. Викличуть твоїх, запитають: «Що вам відомо?» – вони враз розбовкають. Навіть заради того, аби тебе від мене відгородити… Думаєш, я не відаю, що вони мене не люблять?

– Вони тебе не знають.

– От і добре!

– Мені здається, ти занадто нервуєш. Ніхто за тобою не стежить.

– А КДБ? – Микола реально затрусився.

– Припини, Колю, мене це починає лякати, – мала на увазі емоційний стан хлопця.

– Мене це давно лякає, – натякав на політичну систему. Довгенько думав, а тоді, дивлячись Жужі в зіниці, випалив: – Ми завалимо до посольства, але не за офіційною еміграцією, – якось страшно посміхнувся. – Проситимемо притулку. Політичного.

У Люди кавкнуло всередині, стало млосно й кинуло в жар. Микола хутенько приніс їй склянку води з-під крану й продовжував пошепки:

– Зайдемо всередину й скажемо: «Не вийдемо, поки нас не відправлять до нормальної країни».

– Нас звідти поганою мітлою наженуть, – припустила дівчина.

– А ні! – радісно скрикнув Коля й передав їй у реверансі «Літературну газету».

Прийняла грубеньке періодичне видання до рук, не знаючи, що саме має вичитати. Хлопець перевернув газету останньою сторінкою до Жужі й тицьнув пальцем у заголовок. «Територія посольства країни, що знаходиться на території будь-якої держави, вважається територією тієї країни, якій належить посольство». Люда перечитала підкреслене зо п’ять разів, але не змогла вловити смисл написаного.

– Якщо ми зайдемо в посольство, то все… Ми на їхній території. От, я, дурний, хотів кудись їхати. А потрібно лише зайти до посольства, викласти вимоги, і нас заберуть. Розумієш, дурепо, заберуть самі, – підхопив Люсю на руки й почав несамовито стрибати з нею по хаті. Кружляли, допоки Людочка не забажала пояснень більш логічних і менш емоційних.

– А як туди зайти? – запитала зненацька.

До посольства безперешкодно були вхожі іноземці чи совєтікуси за наявності запрошення. У інших випадках за огорожу – зась.

– Бля… – вирвалося в Миколи. Пустотливість зникла, він зблід і впав на ліжко. Склепив повіки. – Я більше не можу. Я втомився придумувати. Мамо!!! – заверещав, схопившись за голову.

Люся була кмітливою дівчинкою, до того ж їй стало шкода коханого, тому її мозок запрацював з шаленою самовіддачею й видав вихід із ситуації, яка ще хвилину тому здавалася провальною.

– Потрібно закосити під бундесів, – «бундесами» совєтська молодь називала іноземців капіталістичного табору. – Твій Борода, ти казав, привіз шмотки з Польщі. Ми їх позичимо, вдягнемо, вдамо з себе іноземців і пройдемо повз охорону. Треба їхати до Москви!

Найдурніші ідеї подеколи виявляються більш плідними, ніж обмізковані віками теорії.

– Бабенко Людмила Олегівна! Заходьте, – продекламував Владлен Гансович, стоячи за двадцять кроків од біженців.

– Я думав, мене першим викличуть, – Коля схопив дружину за холодну руку.

– Усе буде добре! – сказала тихо й вивільнилася.

Допит виявився